П’ятниця, 6 Листопада
Shadow
Головна » Актуально » » 1246 днів російського полону і дзвінок, який розділив життя на «до» і «після»: історія морпіха Дмитра Турківського

1246 днів російського полону і дзвінок, який розділив життя на «до» і «після»: історія морпіха Дмитра Турківського

1246 днів російського полону і дзвінок, який розділив життя на «до» і «після»: історія морпіха Дмитра Турківського

Він мріяв повернутися додому. Витримати полон, знову побачити рідних, почути голос мами. У найважчі хвилини думка про повернення, мабуть, допомагала триматися. Дмитро Турківський дочекався свободи після 1246 днів російської неволі. Але перший дзвінок додому приніс звістку, до якої неможливо підготуватися: мами вже два роки не було серед живих.

Дмитро повернувся в Україну. Після трьох із лишком років полону на нього чекали рідна земля, люди з прапорами, обійми й можливість нарешті дихати вільно. Та разом зі свободою прийшов біль утрати, про яку він нічого не знав.

Війна застала його в Маріуполі

Дмитро служив у першому окремому батальйоні 36-ї окремої бригади морської піхоти. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, йому було лише 19 років.

Він опинився серед українських військових, які обороняли Маріуполь. Місто переживало безперервні обстріли, російська авіація скидала бомби, руйнувалися будинки, а становище захисників ставало дедалі складнішим.

Одного ранку Дмитро підійшов до столу, де стояв чай. Це було о 5:59. За кілька секунд поруч упала авіабомба — приблизно за 30 метрів від нього. Від загибелі його врятував звичайний метровий перестінок. Вибухова хвиля, вогонь, дзвін у вухах — після пережитого він кілька днів приходив до тями.

Це був один із моментів, коли життя могло обірватися. Але тоді він вижив.

У Маріуполі Дмитро провів близько 42 днів оборони. Згодом, 12 квітня 2022 року, під час спроби вийти з оточення разом із побратимом він потрапив у полон.

Так почалися 1246 днів неволі.

Коли кожен день стає випробуванням

Про пережите в полоні Дмитро розповів в інтерв’ю після звільнення. Його свідчення — це розповідь про голод, холод, катування, приниження та постійний психологічний тиск.

За його словами, на десятки полонених могли видати лише кілька буханок хліба та невелику кількість каші. Води бракувало, тому спочатку доводилося збирати дощову. Елементарні речі, які на волі здаються звичними, там перетворювалися на недосяжну розкіш. Зубну щітку полоненим видали лише через два роки.

Дмитро розповідав і про катування електрошокером. Він вважає, що за час перебування в неволі його вдарили ним понад півтори тисячі разів. Полонених змушували годинами стояти, співати російський гімн, повторювати вірші. За відмову, помилку чи найменший привід карали.

До фізичного болю додавалися спроби зламати людей морально. Полоненим нав’язували російську пропаганду, переконували, що Україна нібито програє війну, пропонували перейти на бік Росії в обмін на краще харчування.

Дмитро відмовлявся.

Він бачив, як побратими слабшали від голоду й хвороб, як не всі витримували нелюдські умови. Його власна вага знизилася приблизно з 68–70 до 47 кілограмів.

Коли слухаєш ці свідчення, важко навіть уявити, скільки сили потрібно, щоб день за днем прокидатися в таких умовах і продовжувати боротися за життя. Але Дмитро витримав.

Він повернувся. Та мама вже не чекала на порозі

День звільнення став для Дмитра довгоочікуваною межею між неволею та свободою. Він згадував, як українці зустрічали звільнених військових із прапорами, намагалися передати їм їжу, солодощі, шкарпетки. Люди раділи, що захисники повертаються додому.

Після обміну Дмитро потрапив до лікарні, де почав відновлюватися. Та першою людиною, якій він хотів зателефонувати, була мама.

Він набрав її номер. Але зв’язатися не вдалося. Тоді подзвонив сестрі.

Саме від неї Дмитро дізнався, що мами вже два роки немає серед живих.

Уявити, що відчуває людина в таку мить, майже неможливо. Ще недавно вона боролася за власне життя, мріяла про повернення, трималася за надію побачити рідних. І ось нарешті дочекалася свободи — але найдорожчої людини поруч уже немає.

Під час полону Дмитро не знав, що сталося вдома. Востаннє він повідомляв рідним, що живий, ще на початку квітня 2022 року. Після цього зв’язок обірвався на роки.

Увесь цей час він не міг знати, як складалося життя його родини, що відбувалося з близькими та які втрати їм довелося пережити.

У Дмитра й мами були близькі стосунки. Він згадував, що після початку військової служби вони стали ще ближчими. Під час відпустки мама не хотіла відпускати сина назад, ніби відчувала, що попереду буде щось страшне.

Та Дмитро повернувся не тоді, коли вони обоє на це сподівалися.

Він більше не зможе почути її голос у телефоні, розповісти про пережите, обійняти й сказати, що нарешті вдома. Полон забрав у нього роки життя, а війна — можливість зустрітися з мамою.

«Тепер усі твої проблеми — це мої проблеми»

Після звільнення Дмитро зустрівся із молодшою сестрою. У тій зустрічі було те, що залишилося в нього після всіх пережитих випробувань: любов до рідних і бажання захистити тих, хто поруч.

Він сказав сестрі, що дуже її любить, що тепер усі її проблеми стануть його проблемами. Вона — єдина близька людина, яка в нього залишилася, і заради неї він готовий гори звернути.

У цих словах немає гучних обіцянок чи красивих фраз. Є людина, яка пережила неймовірно багато, втратила найдорожче, але не втратила здатності любити.

Повернення з полону не означає, що все пережите залишається позаду. Попереду — відновлення, непрості спогади, звикання до мирного життя та спроба знову знайти своє місце серед людей.

Дмитро також розповідав, що іноді стикається з нерозумінням. Через молодий вигляд люди можуть сумніватися, що він ветеран війни, не уявляючи, через що йому довелося пройти. Він не прагне доводити комусь свою правоту чи розповідати кожному про пережите.

І це теж варто пам’ятати: людина, яка повернулася з полону, не зобов’язана щоразу пояснювати, чому має право на повагу.

Свобода, яка не повертає втраченого

Історія Дмитра Турківського — не лише про 1246 днів у російській неволі. Вона про ціну, яку військові платять за захист України, і про втрати, про які ми іноді навіть не здогадуємося.

Поки захисник бореться за життя далеко від дому, його родина теж проходить власний шлях болю, очікування й невідомості. А коли він повертається, не всі рани можна побачити. Не всі втрати можна надолужити. Не кожне довгоочікуване возз’єднання відбувається так, як людина уявляла його в найтемніші дні.

Дмитро витримав полон і повернувся додому. Але звістка про смерть мами назавжди залишиться частиною його історії.

Ми не можемо повернути йому втрачені роки чи ту зустріч, про яку він мріяв. Проте можемо почути його свідчення, не відвертатися від болю людей, які пройшли через полон, і пам’ятати: за кожним звільненим військовим — власна історія боротьби, втрат і повернення.

Іноді найважливіше після такого повернення — не вимагати від людини бути незламною щомиті. А дати їй час, повагу та відчуття, що на волі вона більше не сама.

Популярні пости