Діана Калюжна із Ізяслава шість років служила у війську, працювала телефоністкою та бойовою медикинею. У 22 роки вона втратила чоловіка Артура, який також був військовим. Сьогодні Діана вчиться жити далі — водить таксі, спілкується з людьми та розвиває власну справу, пам’ятаючи слова чоловіка: «Живи за двох».
У 18 років Діана Калюжна пішла до лав Збройних сил України. Каже, що на її рішення вплинула родина: з 2014 року у війні брав участь її батько. Дівчина хотіла продовжити його шлях і зробити свій внесок у захист держави.
— У лави ЗСУ я прийшла у віці 18 років. Чому я туди потрапила? Бо з 2014 року в нас була війна. У цій війні брав участь мій тато, і я пішла по його стопах. Я також хотіла захищати. Хотіла щось корисне дати державі й людям. Хотіла, щоб ця війна не наближалась, — розповіла Діана.
За шість років служби вона змінила кілька напрямків. Була телефоністкою, а згодом стала військовою медикинею. Робота на фронті вимагала не лише професійних навичок, а й великої психологічної витримки.
«Ти повинна показати, що тобі можна довіряти»
Діана пригадує, що найважчими для неї були моменти, коли доводилося допомагати пораненим під обстрілами та евакуйовувати їх із небезпечних місць.
— Ти розумієш, що тобі треба поставити себе так, щоб ти не була в паніці, щоб він бачив, що тобі можна довіряти, щоб він міг свої емоції вгамувати трошечки, щоб йому стало легше, — згадує військова медикиня.
У таких ситуаціях вона намагалася підтримувати поранених не лише медично, а й морально. Говорила з ними, жартувала, намагалася переключити увагу.
— І ти переводиш це в жарти, ти спілкуєшся, контактуєш з пораненим, — каже Діана.
За роки служби вона зустріла чимало людей, яким допомагала вижити. Деякі з них згодом самі нагадували про себе.
— Дзвонить до мене і каже: «Тігра, приїжджай, я в Хмельницькому». І я сідаю за кермо, і їду, і ми з ним п’ємо каву, — розповідає вона.
Для Діани такі зустрічі стали однією з найбільших подяк за її роботу.
«Якщо я загину, я хочу, щоб ти жила»
Своє життя Діана пов’язала з військовим Артуром. Вони познайомилися ще у школі, шість років дружили, а у 2023 році одружилися.
Обоє продовжували служити. Згодом Артур загинув, захищаючи Україну. На той момент Діані було лише 22 роки.
Жінка пригадує їхню останню телефонну розмову. За її словами, раніше вони практично не говорили про найважче — можливість загибелі. Але того разу чоловік сказав слова, які вона запам’ятала назавжди.
— Дивись, ми обоє — військові. Якщо я загину, я хочу, щоб ти жила. Жила за двох, як би важко не було, — сказав їй Артур.
Після смерті чоловіка Діана звільнилася зі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади та спробувала повернутися до цивільного життя. Однак, за її словами, пережити втрату було надзвичайно важко.
Через кілька тижнів вона знову повернулася до війська — цього разу до 14-ї окремої механізованої бригади на посаді бойового медика.
Сьогодні Діана відверто говорить, що тоді не бачила для себе майбутнього. Повернення на фронт стало для неї способом упоратися з болем, який вона не могла витримати самотужки.
Згодом зрозуміла, що потребує іншого шляху. У подоланні втрати їй допомогли психологи та побратими.
— У моєму житті склалася така ситуація, коли я почала працювати з психологами. Мені треба було це. І їхня була щира рекомендація — це почати спілкуватися з людьми.
Від військової медикині — до власної справи
Саме так у житті Діани з’явилася нова справа. Два місяці тому вона відкрила службу пасажирських перевезень.
За кермом жінка почувається впевнено. Каже, що автомобілі любить давно, а водіння дає їй відчуття контролю та водночас можливість багато спілкуватися з людьми.
— Я і машина — це одне ціле. Я за кермом відчуваю, що я контролюю дорогу, я щось контролюю. Також це спілкування і класні люди, — говорить Діана.
Власним прикладом вона хоче руйнувати стереотипи про жінок-водіїв. Каже, що інколи пасажири дивуються, побачивши за кермом жінку.
Одного разу клієнт близько десяти хвилин розглядав її автомобіль, а потім запитав:
— Ви таксі?
— Так, я таксі.
— А ви їздити вмієте?
— Мужик, я зараз з вітерцем прокатаю, — жартома відповіла Діана.
Гумор, за її словами, допомагав їй і під час служби. А тепер він допомагає знаходити контакт із людьми вже у цивільному житті.
Окрім служби пасажирських перевезень, Діана має автомобілі, які здає в оренду в Хмельницькому. Загалом у її автопарку — 14 машин.
«Я не герой. Герої лежать на кладовищі»
Сьогодні Діана не називає себе героїнею. Попри шість років служби, роботу військовою медикинею та особисту втрату, вона говорить передусім про тих, хто зараз залишається на фронті.
— Я не є героєм. І я не хочу робити з себе героя, тому що герої — вони лежать на кладовищі…
Її головне побажання тим, хто сьогодні захищає Україну, — берегти себе.
— Я хочу, щоб ті, хто зараз на фронті і захищають Україну, просто берегли себе і були дуже уважні.
Сьогодні Діана продовжує жити. Працює, сідає за кермо, зустрічається з людьми, розвиває власну справу. І, як просив її чоловік, — живе за двох.
Її історія — не лише про війну, втрату чи повернення до цивільного життя. Вона про те, як після найважчих випробувань людина поступово вчиться знову будувати своє майбутнє — зберігаючи пам’ять про тих, кого любила.
