Він – один із найпотужніших авторів на зламі тисячоліть. У сучасній українській літературі його вважають одним із духовних поводирів “генерації 80-х років, що уособлював фаховість та ерудовану інтелегентність покоління”. Разом із тим, ми говоримо про живу людину, зі своїми смаками, думками та ідеями, а ще – вчинками та діями. Небронзова постать українського автора, що “могла дати по пиці хамові” – говоримо про Ігоря Римарука.
Проєкт “Небронзові” присвячений діячам культури – нашим землякам та землячкам, їх нехрестоматійним історіям.
Ігор Римарук народився на півночі Хмельниччини
Франсуа-Ремарк Війон, Ігор Вій-Римарук, Римма Рурк – неповний перелік псевдо, під якими писав наш земляк, культовий український поет, редактор Ігор Римарук. Народився він 4 липня 1958-го у селі М’якоти, Ізяславського району (нині це – Плужненська ТГ).
Батьки – Микола Якович та Галина Василівна Римарук – вчителювали. Сім’я декілька разів переїздила: з 1957-го року жили у Великих Орлинцях, з 1964-го – у Западинцях, що на Красилівщині. Там:
“Галина Василівна, була директором школи, де також викладала українську мову та літературу“, – розповідають земляки.
Там же Ігор Римарук здобув шкільну освіту та втілив першу “пробу пера”.
Ігор Римарук живе у творчості
“Римарук — маршал поетичної метафори. Я не зустрічав українських поетів, а їх у нас є, і є кілька дуже добрих, які би так гармонійно поєднували метафоричність і композиційність твору“, – Євген Баран, літературний критик (видання “Голос України”).
Поезія, певно, – одна із ключових граней ідентичності Римарука. І у своїй стихії він був рок-зіркою: золотий медаліст після закінчення школи у 1974 році вступає на факультет журналістики у Київському державному університеті ім. Т.Шевченка, далі він докладається до того, що сьогодні називають течією “вісімдесятників” (власне, завдяки Римаруку і називають, але про все по порядку) .
«Вісімдесятники»: Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Аттила Могильний. Фото: “Літературна Україна”
1976 рік – перша публікація Римарука-поета: журнал “Дніпро”, далі – “Жовтень”, альманах “Вітрила”, газета “Літературна Україна”, власні збірки…
Тексти Римарука – постмодерністські. Його покоління пише не просто на зламі часу, вони творять, відроджуючи тяглість української літературної історії.
Їх називали «метафористами» або ще «вісімдесятниками» – під такою назвою в Канаді вийшла впорядкована Ігорем Римаруком антологія їхніх поетичних текстів, і саме як «вісімдесятників» вони ідентифікували один одного. «Було два місця у Києві, де можна було зустріти цих письменників: квартира Миколи Рябчука … і офіс Ігоря Римарука, редактора поезії у видавництві “Дніпро”», – цитує Соломію Павличко Костянтин Москалець.
Понад двісті сторінок – антологія нової української поезії “вісімдесятники” виходить друком у Едмонтоні 1990 року.
Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Олександр Ірванець, Іван Малкович та інші автори, котрі сьогодні для нас вже є класикою – Римарук об’єднав творчість облич літературної генерації.
У передмові до книги Микола Рябчук говорить: “Ми помрем не в Парижі”, – роздумуючи над віршем Наталки Білоцерківець (котрий точно напам’ять знають усі поціновувачі гурту “Мертвий півень”).
“Мова йде взагалі не про географію і політику, а про культуру, про систему конвенційних символів, серед яких “Париж” — це, безумовно, столиця, але столиця мистецтв, столиця художників і поетів, своєрідна Мекка, до якої ми здійснюємо якщо й не реальне, то в кожнім разі уявне культурологічне паломництво. У цьому розумінні “Париж” протистоїть, … звичайно, провінції, вбогості і нудоті духовного, культурного, емоційного життя, — і розташовуватись ця “провінція” може де завгодно, хоч би й у самому Парижі”.
“Якось на дачі поетеси Наталки Усенко в Кончі-Озерній під соснами, біля багаття, Римарук дістав аркуш зошита в клітинку, на якому його акуратним почерком був виведений вірш, присвячений Миколі Воробйову. Мене здивував образ: «роздуває зябра мегаполіс». Місто-риба? Місто-Христос? Темна метафора, яка сама себе помножує в нескінченній анфіладі сенсів. Незвичайним здавалося Римарукове вміння витягувати з регістрів мови незвичайні не лише звуки, а й змісти й підтексти, співзвучні як української традиції, так і епосі змін, що незворотно наставала. Ігор Римарук цікаво вмів поєднати традиційну українську відьмологію з натурфілософськими вигадками, близькими науково-технічній інтелігенції:
«Закіптюженим небом пливе НЛО — безпритульний вінок на Івана Купала».
Пізніше я замислився над тим, що у цьому — наскрізь міфологічному! — вірші нема й натяку на два тотальні, найпоширеніші міфи епохи: християнський і комуністичний”, – пригадує поет Ігор Кручик.
За словами літературознавця Володимира Моренця, поетичний метр Микола Вінграновський дуже цінував саме Римарука за те, що той «страшенно відповідально ставився до слова, не зносив жодного художнього фальшу».
Писав Римарук не конвеєрно. До прикладу, між виходом його книг “Нічні голоси” та “Діва Обида” минуло 7 років. Як сам Римарук пояснив у інтерв’ю Інні Долженковій (газета “День” 1998 рік):
“Мовчання в літературі – нерідко свідчення напруженої роботи духу, а не бездіяльності. Особливо в часи таких велетенських психологічних катаклізмів, які ми переживаємо. В такі часи – привілля хіба для графоманів… Я ніколи не писав багато. В останні ж роки – іще менше. Звісно, можна було б послатися на те, що багато часу забирає редакторська праця у видавництві “Дніпро” й у журналі “Сучасність”, але це було б лише частиною правди. Мабуть, настав-таки час роззирнутися довкіл, дещо переосмислити, щось відкинути, до чогось повернутися. Внутрішньої свободи мені, чесно кажучи, не бракувало ніколи, навіть у “застійні” часи, але якимось парадоксальним чином ця внутрішня свобода вступила в суперечність із вже, здавалося б, здобутою свободою зовнішньою, формальною, загальною. Іноді я почувався, немов… ну, скажімо, персонаж чеховської драми у драмі шиллерівській: серед бурхливих (нерідко імітованих) пристрастей, романтичних декорацій, пафосних декламацій. А де, власне, місце поета – в мітинговій стихії чи в космічній? Шукалося внутрішнього порозуміння з самим собою, звільнення від ілюзій та – що гріха таїти – розчарувань, повернення до очищеного, коли хочете – сакрального сенсу Слова“.
Те, що зробив для становлення української літератури Ігор Римарук – легендарно, але цю легенду творила людина.
“Ще мені дуже прикро, коли з Ігоря починають ліпити портрет на рушники. Він був справжнім чоловіком. У нього є позашлюбні діти, жінки по всьому світі, він відбивав дружин у чоловіків, міг дати хамові по пиці… Так, він був по-своєму святий, зрештою, жодної служби в церкві не пропускав. Але щоб його витримати, треба було кохати до нестями”, — так сказала на вечорі-пам’яті у річницю смерті поета його шлюбна дружина Лариса Андрієвська (видання “Голос України”).
Римарука на фото та ілюстраціях можна побачити із цигаркою чи чаркою. Мирослав Лазарук, який знався із Римаруком ще зі студентства у “Незабутніх забутих письменах” говорить:
“Ігор «не був прихильником понад міру заливатися алкоголем». Та й загалом «не приховував розчарування й відрази до скочування в крайнощі»”.
“… я попросив-спровокував Ігоря почитати з його нової тоді чудової збірки «Бермудський трикутник». І він, який загалом не любить читати свої вірші, прочитав тоді практично всю книжку, а паузи виникали лише тоді, коли ми з ним по черзі в кафе при Палаці мистецтв ходили брати для всіх по 50 коньяку (він разів 10, а я менше). І на жаль, Ігор і тоді мене переміг, бо брав він все-таки частіше, аніж я…” – пригадує такий випадок Станіслав Бондаренко, український автор.
Сучасники – друзі та колеги – згадують Римарука, як щедру духом та душею людину. Це відслідковувалось від дрібниць, як-от пригостити когось їжею чи випивкою:
“Це теж дивовижа: він, мабуть, жодного разу і в Києві, і у Львові не дав мені розраховуватися, коли ми разом потроху випивали! Не дав також жодного разу заплатити мені за таксі. Він любив це робити сам…” – каже Бондаренко.
“Я щедрішої людини не знав. Римарук завжди перший рвався оплачувати за обіди. У нього було загострене почуття власної гідності. Якось разом відпочивали на Черкащині. Один дідусь довго дивився на його бороду й косичку. Підійшов до мене і питає: “Ваш друг — священнослужитель?” — “Ні, — відказую, — він поет”. “Це одне й те саме”, — відповів дід”, – розповідає письменник Василь Шкляр.
Чи більше – підтримати того, у чиєму письменстві Ігор Римарук бачив хист.
“У тому ж Львові Ігор укотре зламав ногу. Його перевезли до Києва, де він у чотирьох стінах стандартної радянської квартири відлежувався, щоб зрослася нога, взята у гіпс. У таких випадках надмірна кількість чорної кави, а тим паче горілка і цигарки — надзвичайно шкідливі. Отож Мирослав привозив другові різне літературне чтиво, щоб той коротав свої дні, прикуті до ліжка. Якось привіз історичний роман Василя Кожелянка «Дефіляда у Москві», надрукований у «Буковинському журналі». Через кілька днів після повернення до Чернівців мені зателефонував Ігор з єдиною вимогою: знайти координати цього Кожелянка. Навіщо він йому, звичайно, не повідомив. Усе нагадувало стиль Римарука. Достатньо сказати, що через кілька місяців, а може, й більше, «Дефіляда…» у повному авторському викладі з’явилася на сторінках «Сучасності». Після цієї публікації прозаїк з Буковини заживе справжньої слави. Його почнуть друкувати різні видавництва й часописи, що й започаткувала «Сучасність», де протягом кількох років був головним редактором Ігор Римарук”, – пригадує Мирослав Лазарук.
“Наскільки я знаю, Ігор Римарук – єдиний в історії Шевченківської премії, хто зміг аж так шляхетно повестися під час її вручення. Мене він вражав шляхетністю не один рік. Щось подібне зробив Григорій Гусейнов, коли йому також вручили Шевченківську премію, і Гусейнов одразу ж сказав, що ці гроші до нього «впали з Неба», тому він кладе їх у банк і створює премію «Глодоський скарб»… Браво, Григорію, кажу тобі всоте! Не менш шляхетно вчинив і Ігор Римарук, коли вийшов на сцену Київської опери в чорному костюмі з блискітками, і як тільки отримав свою Шевченківську премію, сказав у вітальному слові: «Я свідомий того, що на моєму місці міг стояти Василь Герасим’юк і отримувати цю премію… Просто його книжка трохи запізнилася з виходом»… Чи чув хтось із вас за 50 років з гаком існування Шевченківської премії від когось із лауреатів щось подібне? Не чули ви, і я не чув. Я особливо люблю ці рядки Ігоря, — вони є на обкладинці його збірки «Бермудський трикутник»:
Ігор Римарук ставився до спілкування, як і до творчості – заглиблювався в себе.
Пан Мирослав Лазарук каже: “Треба було насамперед знати Римарука і його ставлення до свого буденного ремесла – „писати”. Робив він це непоказово, не граючи з публікою, не піарячись, бо завше старався залишатися з творчістю, так би мовити, наодинці. Так було і з людьми: він, здається, не вмів чи не любив розмірковувати вголос, щось при цьому фантазуючи, або ж просто так, аби заповнити паузу у спілкуванні“.
Зеніт творчости Ігор Римарук прожив у Львові, там у 2007 році презентував свою книгу “Сльоза Богородиці”.
У останній день вересня 2008 року Ігор Римарук потрапив під колеса авто. Помер автор 3 жовтня у лікарні. Попрощатися з Ігорем Римаруком прийшли його друзі, близькі, родина.
Священник приїжджає перед 13.00. Люди заходять до зали. Над труною — великий портрет Римарука з люлькою. Удова, перекладачка Лариса Андрієвська, 40 років, часто вибігає у двір курити. “Ігор ніколи не давав інтерв’ю. І я слова про нього не скажу”, — каже вдова. Русяве волосся збилося під чорною хусткою. Римарук лежить у чорній вишиванці з червоним візерунком. Біля труни стоять 51-річна журналістка Ольга Унгурян, перша дружина покійного. Поруч стоїть їхня донька Анастасія, 26 років. Священник зачитує прізвища друзів, які прощаються з Римаруком: Лубківський, Винничук, Матіос… У подвір’ї будинку сигарету за сигаретою викурює найближчий друг поета — письменник Василь Шкляр, 57 років. Він приїхав на похорон із Києва. Біля Шкляра стоїть письменниця Ірен Роздобудько, 45 років. Вона була третьою дружиною Римарука, прожили вони 17 років. Жінка довго хитає головою — говорити відмовляється. Друга дружина, актриса Галина Стефанова, на похорон не приїхала. Після панахиди священник питає, чи хтось хоче взяти слово. Усі мовчать. “Ігор несхвально відгукувався, коли хтось над гробом любив поговорити”, — тихо зауважує письменник Тарас Федюк. У день похорону йому виповнилося 54 роки.
Труну з його тілом із будинку Товариства охорони пам’яток архітектури на вулиці Коперніка несли (справа наліво) письменники Василь Герасим’юк і Тарас Лучук, бард Віктор Морозов, поет Тарас Федюк.
Співають “Вічная пам’ять”. Труну виносять у двір, повільно несуть до автобуса. Всі їдуть на Личаківський цвинтар. На 78-му полі кладовища свіжа могила. Поховали Римарука неподалік журналіста Олександра Кривенка.
