17 січня 2026 року Грицівська громада зібралася разом не для святкування і не для гучних промов. Цього дня тут говорила тиша. Говорили серця. На центральній площі селища урочисто відкрили Алею Надії — символічний простір пам’яті, віри й очікування, присвячений мешканцям громади, які зникли безвісти під час війни або перебувають у полоні.
Це була подія, сповнена болю, який не має слів, і надії, яка не має меж. Захід об’єднав родини зниклих, близьких, друзів, сусідів і всіх небайдужих. Тут звучало слово, яке нині живе в серцях тисяч українських родин: «Повертайся…»
На обличчях — сльози. У руках — свічки. В серцях — молитви. Молитви матерів, що не дозволяють собі втратити віру. Тиша дружин, які щодня чекають дзвінка. Погляди дітей, які дорослішають раніше, ніж мали б. Усе це злилося в один спільний подих — тихий, але надзвичайно сильний.
Кожне слово цього дня звучало як молитва — щира, народжена з любові та болю.
Грицівська селищна голова Марина Поліщук подякувала родинам за силу й витримку, наголосивши, що Алея Надії — це не лише знак пам’яті, а жива обітниця громади: чекати, молитися, вірити і не здаватися.
Особливо зворушливим став виступ Олександри Козак, яка прочитала вірш-молитву — про очікування, про любов, про віру, що сильніша за страх і розпач. Ці слова торкнулися найтонших струн душі, змусивши замислитися кожного.
Молитву за повернення військових та освячення банерів провів отець Василь Павлюк, благословивши Алею як місце світла, пам’яті й незгасної надії.
Після завершення заходу кожен охочий мав змогу зав’язати стрічку на банері — простий жест, який став символом віри й очікування. Бо там, де не згасає надія, починається шлях додому.
І поки родини тримаються разом, поки серця б’ються в унісон із молитвою — кожен зниклий лишається з нами. У пам’яті. У любові. У вірі в повернення.
