Майже чотири роки російського полону, оборона Маріуполя, десятки місяців невідомості та довгоочікуване повернення додому. Історія військовослужбовця з Хмельниччини Івана Волощука — це історія витримки, віри та незламності, яка вкотре нагадує, якою ціною українці виборюють свободу.
11 квітня 2026 року Івана звільнили з російського полону під час чергового обміну військовополоненими. На той момент він провів у неволі 47 місяців. Як розповів захисник журналістам Суспільне Хмельницький, до останньої миті він навіть не здогадувався, що дорогою додому.
Від Хмельниччини до оборони Маріуполя
До 2015 року Іван Волощук жив на Хмельниччині. У липні того ж року його мобілізували під час шостої хвилі мобілізації. Він брав участь в антитерористичній операції, після чого залишився жити у Маріуполі, де створив сім’ю.
Після демобілізації у жовтні 2016 року чоловік працював у тепломережі, однак із початком повномасштабного вторгнення Росії знову став до лав захисників України.
Служив у 109-й окремій бригаді територіальної оборони. 12 квітня 2022 року, під час оборони Маріуполя, потрапив у російський полон на території металургійного комбінату імені Ілліча.
Найбільше рятували думки про сім’ю
За словами Івана, витримати роки неволі допомогла лише віра в те, що він знову побачить рідних.
«Постійно думав про сім’ю. Чекав, коли їх побачу і поговорю з ними».
Він зізнається, що найважчими були перші місяці полону. Причиною стали не лише суворі умови утримання, а й повна зміна звичного життя.
Згодом його думки все більше були про майбутнє. Захисник мріяв придбати житло для родини, започаткувати власну справу, всиновити дитину та здійснити давню мрію — відвідати Єгипет і знаменитий музей у Каїрі.
До останнього не знав, що їде додому
Як розповів військовий, полонених ніколи не повідомляли про майбутній обмін. Лише за непрямими ознаками вони намагалися здогадатися, що відбувається.
Перед можливими обмінами людей виводили з камер, дозволяли помитися, випрати одяг та видавали станки для гоління. Проте навіть це не гарантувало звільнення.
Коли Івана викликали до слідчого, його змусили записати на відео стандартні фрази про нібито відсутність претензій до умов утримання. Після цього він повернувся до камери й не був упевнений, що його дійсно готують до обміну.
Навіть дорогою до Білорусі військовополонені думали, що їх перевозять до іншої колонії.
Лише на військовому аеродромі один із місцевих сказав слова, які Іван пам’ятає досі:
«Ти їдеш додому. Уже відмучився».
Саме тоді він вперше повірив, що повертається в Україну.
«Дайте телефон і сигарету»
Після перетину українського кордону першим бажанням Івана було зв’язатися з рідними.
«Перше, що я сказав: “Дайте телефон і сигарету”».
Найперший дзвінок він зробив дружині.
«Янголе, я вдома», — сказав він.
За словами військового, дружина не могла повірити почутому.
Особисто зустрітися вони змогли приблизно через два тижні після повернення. Іван згадує, що сам побіг купувати квіти для дружини та інших близьких, аби перша зустріч стала особливою.
Попереду — реабілітація і нове життя
Сьогодні Іван Волощук проходить фізичну та психологічну реабілітацію. Що робитиме після завершення лікування, поки що не визначився.
Водночас він зізнається, що найбільше хоче подякувати своїй дружині Людмилі за те, що всі ці роки чекала на нього.
Історія Івана Волощука — ще одне нагадування про сотні українських військових, які досі перебувають у російському полоні. Кожне повернення захисника додому — це не лише особиста перемога родини, а й свідчення того, що боротьба за своїх триває щодня. Саме тому звільнення українських полонених залишається одним із найважливіших гуманітарних пріоритетів держави.
