Присвячуємо цю статтю із циклу «Герої поруч з нами», який команда «Хмельниччина Північ» створює за підтримки фонду Family.UA. Це історії про наших Захисників — людей, які жили поруч із нами, працювали, виховували дітей, мріяли про майбутнє, а коли Україна потребувала їхнього захисту, без вагань стали на її оборону. Сьогодні ми з вдячністю і світлим сумом згадуємо життєвий шлях Олександра Гопанчука, щоб пам’ять про Героя жила у серцях наступних поколінь.
Життя Олександра Гопанчука стало прикладом відданості своїй родині, чесної праці та безмежної любові до рідної землі. Він умів ставити перед собою цілі й наполегливо йти до них, цінував людей поруч, радів простим речам і понад усе любив свою сім’ю. Та коли на українську землю прийшла війна, він став на її захист, віддавши найдорожче — власне життя.
Олександр Валерійович Гопанчук народився 18 квітня 1977 року в мальовничому селі Тернавка Шепетівського району Хмельницької області. Він зростав у родині працьовитих і чуйних батьків, які виховали сина чесною, доброю та відповідальною людиною.
Його дитинство минало серед безкраїх полів, природи та добрих людей. У 1983 році Олександр став учнем Тернавської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів, яку закінчив у 1994 році. Уже тоді проявляв активність, із задоволенням брав участь у шкільному житті, спортивних змаганнях, захоплювався грою в шашки й неодноразово здобував призові місця. Саме в юності сформувалася риса, яка залишалася з ним назавжди, — прагнення досягати поставленої мети. Він умів планувати своє життя і наполегливо працювати задля здійснення мрій.
Після закінчення школи Олександр здобув професію водія, отримавши категорії А, В і С. Саме ця справа стала його покликанням.
У 18 років він проходив строкову військову службу в десантних військах у Кіровограді. Армія загартувала його характер, навчила витримці, відповідальності та вмінню долати труднощі. Повернувшись додому після служби, Олександр працював водієм вантажного автомобіля у місцевому колгоспі.
У 2002 році він створив сім’ю, знайшовши своє найбільше щастя. Того ж року розпочав працювати водієм у ТОВ «Агрос-Віста», а в холодний період року допомагав опалювати шкільну котельню. Він ніколи не боявся роботи й завжди був готовий допомогти.
У вільний час із задоволенням ремонтував техніку, вкладаючи душу в кожну справу. Цінував справжню чоловічу дружбу й мав поруч людей, які підтримували його у будь-яких життєвих обставинах.
Особливим щастям для Олександра став 2004 рік, коли народилася донечка Ірина. Вона стала його найбільшою гордістю, натхненням і сенсом життя. Він був люблячим, турботливим, добрим і життєрадісним батьком, який прагнув забезпечити своїй родині гідне життя та подарувати їй якомога більше щасливих моментів.
Разом із дружиною вони поступово втілювали свої мрії. Збудували затишне життя, придбали гарний будинок, автомобіль із автосалону, усе необхідне для господарства. Олександр дуже любив музику. Особливе місце в його серці займала улюблена пісня «Іра, Ірина, Іруся», яка щоразу нагадувала йому про найдорожчу людину — донечку.
На світлині – Олександр у своєму улюбленому омріяному авто
Він мріяв придбати квартиру в Хмельницькому, працювати там і продовжувати будувати майбутнє своєї родини.
Та війна перекреслила всі плани.
У грудні 2023 року Олександр був мобілізований до лав Збройних сил України. Після проходження військового навчання він став на захист Батьківщини у складі 214-го окремого спеціального батальйону OPFOR. Побратими знали його за позивним «Шурік».
Він сумлінно виконував свій військовий обов’язок, мужньо боронив Україну та найбільше мріяв хоча б ненадовго повернутися додому. Хотів піти у відпустку, поїхати разом із донечкою на море, слухати шум хвиль і просто бути поруч із нею. Але здійснити цю мрію йому не судилося.
18 вересня 2024 року поблизу населеного пункту Костянтинівка Покровського району Донецької області Олександр Гопанчук загинув у бою. Йому назавжди залишилося 47 років… Похований Воїн у рідному селі Тернавка.
Ціною власного життя він здійснив найвищий подвиг — захистив рідну землю, свободу своєї держави, майбутнє своєї родини та кожного з нас.
Ім’я Олександра Гопанчука назавжди вписане в історію громади та України як ім’я Воїна-Героя, який віддав найдорожче за мир, незалежність і територіальну цілісність нашої держави.
Минатимуть роки, змінюватимуться покоління, але пам’ять про нього житиме у вдячних серцях тих, хто знав його особисто, хто мав честь працювати поруч, дружити чи просто зустрічати на життєвому шляху.
На світлині – знімок екрану останньої розмови доньки Ірини з Олександром
Своїми спогадами про батька ділиться донька Ірина:
“Минуло вже майже три роки, але здається, ніби все сталося вчора. Час не навчив жити без тата і не зробив цей біль меншим. Мені дуже не вистачає наших розмов, його підтримки, добрих жартів і впевненості, що поруч є людина, яка завжди захистить. Я згадую його усмішку, його мрії, його щирі очі… Для мене тато назавжди залишиться найкращою людиною, моєю опорою і моїм Героєм. Я дуже сумую і дуже люблю його. І вірю, що поки в наших серцях живе пам’ять — він завжди буде поруч.”
Не вмирають ті, кого любов тримає,
Хто в серцях своїх людей живе щодня.
Лиш у небо тихо журавлем злітає
Світла й незабутня пам’ять без кінця.
Він лишив нам силу, віру і надію,
Заповів любити рідну сторону.
А над тихим полем стигле сонце гріє,
Бережучи пам’ять вічну і святу.
Пам’ятаємо. Не забудемо.
Вічна слава Герою!
Увесь матеріал та світлини взято з особистого архіву доньки полеглого Героя Олександра Гопанчука Ірини Гопанчук
