Цей текст є авторським блогом Анатолія Ковальчука, жителя Тернавки, що на Шепетівщині. Пан Анатолій – борець за українську незалежність та онук Павла Ковальчука, репресованого совітами українського патріота, бійця. Історією свого діда Анатолій Ковальчук поділився з редакцією “Хмельниччина Північ”.
У тексті збережено авторський стиль, риторику та орфографію автора, пана Анатолія Ковальчука.
Минає 85 років від дня передчасної смерті Ковальчука Павла Силовича (Силантійовича), борця за незалежність України у 20-му столітті, мого діда. Його життя трагічно обірвалось у 39-річному віці. Але не на війні за волю Батьківщини, не від хвороби – в лікувальному закладі чи у своїй хаті. Поховано його не за християнським обрядом. Не в рідному селі поруч з могилами близьких родичів. Навіть не в Україні. В останні хвилини життя біля нього не було ні рідних, ні співчутливих людей. Перед смертю ніхто його не розрадив, не втішив добрим словом. У день поховання Павла не оплакали ні сім’я, ні найближчі люди. Ніхто ніколи не приходив до його могили, на якій не було ні хреста, ні жодного напису.
Причиною ранньої смерті Ковальчука Павла стала не хвороба, не нещасний випадок. 3 жовтня 1938 р. його ще молодого й дужого, як «ворога народу», по-звірячому закатували більшовицькі песиголовці. Сталося це в далекому Челябінську.
Мій дід належав до числа тих небагатьох українців, яких комуністична влада двічі репресувала з політичних мотивів. Через декілька десятиріч за відсутності в його діях складу злочину двічі посмертно реабілітувала влада демократична. Це було зроблено у двох державах — в Україні та рф. Народився Павло Ковальчук 1899 року в с.Тернавка Антонінського повіту Волинської губернії в селянській родині. Закінчив початкове училище, де здобув добру, як на той час, освіту. Восени 1917 р. вісімнадцятирічний Павло і його на рік старший брат Дмитро стали бійцями армії УНР. На жаль, не маю достеменної інформації про те, в якому підрозділі служили брати Ковальчуки, де, коли і під чиїм командуванням воювали. Знаю тільки, що Павло, незважаючи на молодість, завдяки освіті, відвазі й організаторським здібностям був призначений командиром взводу. За розповідями осіб, які добре знали мого діда, він був відвертим, відважним, справедливим і дуже щедрим. Про таких людей кажуть: віддасть убогому єдину сорочку, поділиться з ближнім останнім шматком хліба, завжди заступиться за слабшого.
Односельці, які разом з ним воювали в молоді роки за державність України, але уникли репресій, у 1950-х розповідали моєму татові, що Павло був відповідальним і вимогливим командиром, поважав, беріг і цінував товаришів по зброї. Служив для них прикладом мужності й хоробрості. Існує інформація про те, що він брав участь в якихось важливих подіях у Києві. Можливо, був присутній 22 січня 1918 р. на Софійському майдані в момент урочистого проголошення IV Універсалом Центральної Ради державної Незалежності України.
Восени 1919 р. під час перебування військового підрозділу неподалік м. Старокостянтинова Павло, як і багато його побратимів, захворів на тиф. Міг би померти в лазареті через відсутність ліків, а можливо, й належного догляду. На щастя, про хворобу довідався його батько. Сила Васильович привіз непритомного сина додому. Завдяки піклуванню й догляду молодий організм здолав небезпечну недугу. Після одужання Павло ще деякий час брав участь у боротьбі за незалежність України. Але згодом, коли українські військові формування під натиском більшовиків відступили за річку Збруч, він разом із багатьма земляками прийшов додому. Не хотів поневірятися на території, що згодом відійшла до складу Польщі.
У село він повернувся ніби іншою людиною. Отримані під час військової служби патріотичне виховання, нові знання про людей і світ, набутий життєвий і воєнний досвід, спілкування з багатьма високоосвіченими, інтелігентними людьми позитивно вплинули на свідомість двадцятирічного Павла. Інтелектуально й духовно він перевершував більшість ровесників. Тому усвідомлював: після невдачі національно-визвольних змагань, встановлення і зміцнення більшовицького режиму нависла небезпека над усіма, хто в 1917-1921 рр. збройно виборював державність Батьківщини. Як наймолодший син, проживав з батьками і працював у їхньому господарстві. Після одруження став господарювати самостійно. За розповідями Агапії, молодшої Павлової сестри і моєї бабці Теклі – його вдови, він не любив комуністів і вірив у майбутню державність України.
Павло цікавився подіями, які відбувалися в срср й у світі. З газет знав про наміри комуністичної влади провести «розкуркулення» селянських господарств й масову колективізацію. Розповідав про це менш освіченим сусідам. Як згадувала бабця Текля, дід був лідером вуличної громади. В їхній хаті вечорами збиралося багато чоловіків і допізна при світлі гасової лампи вели розмови на політичні теми. Про те, що робити, як жити далі, якщо більшовики відберуть у селян землю, реманент і знищать індивідуальні господарства.
1930 р. Павло за наполяганням батьків і жінки віддав до новоствореного колгоспу двоє коней і весь реманент, куплений за гроші, зароблені Силою Васильовичем під час дворічного (1910-12 рр.) перебування у США. Як освічена людина, він передчував: на Україну насувається велика біда. Розумів, що відмова від вступу до колгоспу призведе до розкуркулення і брутального пограбування всього майна. Протидія заходам влади буде розцінена як спротив її політиці. Тому загрожує всій родині: йому – колишньому петлюрівцю – тюрмою, батькам, жінці й синові – засланням на Північ. Здогадувався, що всі учасники антибільшовицьких збройних формувань, особливо борці за державну незалежність України, як неблагонадійні, перебували на обліку в ГПУ.
У колгоспі працював полеводом (виконував функції бригадира й агронома). Восени 1932 р. після затяжних дощів дуже рано вдарили морози. На полях залишилися буряки – хоч викопані, але ще не вивезені до цукрового заводу. Замерзле болото затверділо і стало нездоланною перешкодою для непідкованих коней і возів, дерев’яні осі й колеса яких часто ламалися. Через невивезені буряки голову колгоспу Івана Шевчука і п’ятьох полеводів 24 листопада 1932 р. було заарештовано, звинувачено в саботажі, в навмисному зриві «планів партії». Всі спроби людей зняти з себе вину й пояснити справжні причини ситуації, що склалася з буряками, начисто відкинув суд.
«Якщо не могли вивезти кіньми, треба було мішками носити буряки на завод, але плани партії й уряду виконати!» – пихато заявив прокурор на судилищі. Хоча знав: відстань від села до Антонінського цукрового заводу перевищує 25 км. Але хіба єгипетським фараонам було шкода нещасних будівників пірамід, які, важко працюючи, щодня гинули тисячами від голоду, хвороб і травматизму?! Покалічених на будівництві рабів використовували на легших роботах в каменоломнях, а тілами мертвих годували обожнюваних нільських крокодилів.
21 грудня 1932 р. Павло Ковальчук був засуджений до десяти років позбавлення волі (згодом верховний суд урср скоротив термін покарання до чотирьох років). Очевидно, як політично небезпечний, він єдиний серед шістьох засуджених односельців, був етапований на будівництво Біломоро-Балтійського каналу, де мав великі шанси загинути. Решта «злочинців» отримали значно менші терміни покарання.
За висновком істориків, то була найперша в СРСР «великая стройка комунізма». І перша, де єдиною робочою силою були ув’язнені «вороги народу» – безправні і беззахисні люди, прирівняні більшовиками до рабів. Призначення каналу – стати водним шляхом між двома морями. Гідротехнічна споруда мала продемонструвати світові всі переваги більшовизму. Складні проектувальні роботи також здійснювали «вороги» з числа в’язнів – інженерів. При спорудженні об’єкту (15 гребель, 49 дамб, 19 шлюзів) жодних механічних засобів влада не використовувала, бо в ссср їх не було. Хоча «капіталістичні» країни виробляли потужні екскаватори й бульдозери. Але навіщо їх купувати, якщо у державі «робітників і селян» є дармова робоча сила– мільйони «ворогів народу»?! Всі важкі роботи під цілодобовим наглядом військ нквд виконували вручну (часто перебуваючи по груди в холодній багнюці), такі в’язні як Павло Ковальчук. Скелястий ґрунт підривали динамітом, каміння розбивали важкими молотами й вивозили з майбутнього 227-кілометрового річища каналу одноколісними візками. Через брутальний тиск на «ворогів народу», цілковиту зневагу до людського життя канал був споруджений упродовж 20 місяців і 10 днів. Термін неймовірно короткий, адже 160-тикілометровий Суецький канал, щоправда ширший і глибший, «буржуї» будували аж 10 років.
Від важкої виснажливої праці, холоду й недоїдання «будівники комунізму» хворіли і масово вмирали. Щоденна смертність в’язнів перевищувала 700 душ. Зневагою до життів понад 400 тис. людей, загиблих під час спорудження каналу, байдужості до долі їхніх родин більшовицька влада продемонструвала методи, якими збирала будувати комунізм у всьому світі.
Оскільки в зоні будівництва лікувальних закладів не було, а на півночі ссср крокодили не водилися, табірна адміністрація мала клопіт з тілами замучених в’язнів. Їх не закопували, а спалювали. Павло Ковальчук застудився і важко захворів. Перебував у майже безнадійному стані. У той час було ухвалене рішення відпускати додому виснажених «зеків-доходяг», які перебувають на порозі смерті. Очевидно, щоб не вказувати в документах місця смерті.
Моєму дідові пощастило. Незважаючи на важкий стан здоров’я і велику відстань до рідного села, він наприкінці голодного 1933 року приїхав додому. Завдяки тому, що в господарстві була корова, яка давала багато молока, він одужав і вижив. Хоча наслідки перенесених застуди і цинги ще довго нагадували про себе.
Оскільки термін покарання залишався не відбутим, а судимість не була погашена, влада не дозволила Павлові залишатися в рідному селі. Під загрозою запроторити до буцегарні вимагала виїзду за межі України. Щоб уникнути тюрми, він мусив покинути Батьківщину. Але як? Після запровадження 1932 р. паспортної системи (селянам, перетвореним більшовиками на кріпаків, паспортів не видавали) неможливо було змінити місце проживання без цього документа. Декілька місяців Павло працював вантажником на Бердичівському пивзаводі, звідки повернувся додому з паспортом.
Поїхав у Челябінську область. Там з середини 1920-х рр. на ст. Бускуль проживав на тринадцять років старший двоюрідний брат Ковальчук Гаврило Савович (Савелійович). Приїхав туди під час будівництва Південно-Уральської залізниці. Оскільки був людиною грамотною, декілька років обіймав посаду начальником станції, а потім працював касиром. Згодом до Павла приїхала жінка з двома синами. За словами бабці, сподівалися побути там недовго, поки отримають дозвіл на повернення в Україну. Тому хату в селі не продали.
Працював Павло ремонтним робітником. Родина проживала у службовому будинку за півтора десятка кілометрів від ст. Бускуль. Кругом, скільки сягало око, лежав безкраїй степ. Росли високі трави. Як справжній українець і господар, дід завів господарство: заготовляв сіно і вирощував биків. Не тільки для власних потреб, але й на продаж. Щоправда, тварин треба було оберігати від степових вовків, які, особливо зимою, коли були дуже голодні, великими зграями вночі приходили до самого двору. Від люті, що не вдається дістати поживу, хижаки голосно й моторошно вили.
31 березня 1938 року Павла Ковальчука заарештували енкаведисти. Того дня він, як завжди, пішов на роботу, але ввечері додому не повернувся. Через декілька днів родина довідалася, що він перебуває в Бускульському слідчому ізоляторі. Дружина його колеги, заарештованого на кілька днів раніше, з яким Павло перебував в одній камері, повідомила Теклі, що мала побачення зі своїм чоловіком. Той переказав нею Павлові слова: хай родина продає все майно і негайно повертається в Україну. Бо він уже ніколи на волю не вийде. Очевидно, після першого допиту зрозумів, у чому його звинувачують. Якщо не виїдуть добровільно, їх, безправних, влада викине напризволяще. Й конфіскує набуте працею майно.
Жінка й діти виконали наказ чоловіка і батька (як виявилося, останній у житті!) й через короткий час повернулися в Україну. У рідному селі вони, як члени сім’ї «ворога народу», не знайшли співчуття. Бабця важко, майже задарма працювала в колгоспі – без вихідних і святкових днів. Щоб вижити за таких умов, прогодувати дітей, сплатити високі податки, їй доводилося після щоденної колгоспної роботи місячними ночами або вдосвіта скопувати заступом невеликий город і вирощувати овочі. За таких самих умов восени збирала врожай. Її синів місцеві комуністи зневажливо називали дітьми петлюрівця.
Пам’ятаю випадок з раннього дитинства. Теплого весняного дня до наших воріт підійшов чоловік у небаченому доти кашкеті й одязі. У двір не заходив, попросивши мене покликати тата. Батько, який щодня був на роботі, того дня залишився дома. Він декілька хвилин про щось розмовляв з незнайомцем. До хати повернувся з папером у руці. У моїй присутності тато сказав своїй матері, що дільничний міліціонер Бутенко приніс довідку про долю діда Павла. У ній написано що Ковальчука Павла 1938 р. було засуджено до 10 років позбавлення волі без права листування. Але 1942 року він нібито помер у таборі від хвороби серця. Почувши таке, моя бабця гірко заплакала (їй було тоді ледь за 50 років). Адже вона довго вірила, що її чоловік живий і ще надішле звістку про себе. А може, скоро повернеться додому. Очевидно, ця віра додавала бабці сили пережити всі біди, перетерпіти важкі лиха і допомагала долати численні життєві труднощі. Щодо тата, то він завжди був упевнений у тому, що його батька, як багатьох інших борців за Україну, комуністичні кати розстріляли відразу після арешту.
У часи «хрущовської відлиги» влада, осудивши на 20-му з’їзді компартії терористичну практику сталінізму, не реабілітувала всіх його жертв. І не покарала катів, які «вибивали» з людей зізнання у злочинах і фальшували кримінальні справи. Кремль, як завжди, діяв лицемірно, намагаючись приховати від суспільства і від світу величезні масштаби репресій, що відбувалися в 1937-38 рр. Оскільки до них були причетні всі тодішні керівники ссср. Тому відповідно до таємної інструкції прокуратура повідомляла родинам убитих «ворогів» не справжні, а вигадані причини і дати смерті їхніх близьких.
Усе почуте й побачене того сонячного весняного дня дуже вплинуло на мене малого. Саме тоді прийшло розуміння: комуністи – наші вороги, бо одного мого діда вбили, а другого багато років мучили в тюрмі. Вони винуватці всіх бід і горя, які спіткали бабцю і тата, а також мою маму і чотирьох її братів.
Згодом дізнався, що батько розповів про отриману довідку Купріянові Заянчківському, який у другій половині 1930-х працював секретарем Тернавської сільської ради. Вислухавши сумну новину, той розкрив таємницю про причетність місцевої влади до смерті діда Павла. Виявляється, на початку березня 1938 року до сільради з Челябінського нквд надійшов лист з вимогою надіслати характеристику на Ковальчука Павла. За словами Купріяна, він написав її, перерахувавши в документі позитивні якості колишнього сусіда і товариша дитячих років. Але малограмотний голова сільської ради Бенедьо Шмигельський, вислухавши текст (сам майже не вмів ні читати, ні писати), вирячив очі, побагровів від люті і, порвавши аркуш на маленькі клаптики, кинув на стіл. Він грізно наказав секретареві написати іншу характеристику, зазначивши, що Павло – ворог більшовицької влади. Що він добровільно пішов воювати за Україну й дослужився в Петлюри до посади командира взводу. Воював би й довше, якби не хвороба. А потім проліз у колгосп, щоб із середини його розвалити. Тому за всі злочини проти більшовицької партії має бути суворо покараний.
Купріян не сперечався, адже його рідний брат Семен , що проживав у Тернавці, також служив у війську УНР, тобто був петлюрівцем. Тижнів за два після цієї події Семена заарештували за звинуваченням у належності до контрреволюційної організації. І (який дивовижний збіг обставин!) 28 серпня 1938 р.– тобто саме того дня, коли в Челябінську комісія нквд винесла смертний вирок моєму дідові–за ухвалою трійки Кам’янець-Подільського обласного унквд був засуджений до розстрілу його приятель Семен Заянчківський. Загалом тільки впродовж 1938 року, було розстріляно дев’ятьох тодішніх жителів Тернавки (вихідці з села, які були репресовані за межами України, в тому числі мій дід, не входять до цього переліку). Тому достеменно ніхто не знає, скількох уродженців нашого села знищила комуністична влада упродовж1937-1938 рр. А в Україні таких сіл десятки тисяч!
З «Книги Памяти Челябинской области» можна довідався, що крім Павла і Гаврила, в Челябінській області в той час проживав ще один уродженець нашого села. Також Ковальчук, але Григорій Захарович, 1887 р.н. і теж залізничник. Імовірно, також двоюрідний брат діда Павла, але вже по лінії іншого дядька. Долі трьох Ковальчуків в останній період їхнього життя виявилися схожими.
Усі зазнали репресій: Гаврила заарештували найпершим, ще 10 березня 1938 р., а Григорія– 22 квітня 1938 р. Усі три Ковальчуки були звинувачені за однаковими статтями: 58-6, 58-10, 58-11 кк рсфср. Усі троє були засуджені до вищої міри покарання й розстріляні одного дня—3 жовтня 1938 року. Сталінські песиголовці обірвали Павлове життя у віці 39 років, Григорієве – у 51 рік, а Гаврилове –у 53 роки. Згодом усі троє були реабілітовані: Гаврило–військовим трибуналом Уральського во 22 січня 1960 р., а Павло і Григорій– прокуратурою челябінської області 31 травня 1989 р.
У четвертій книзі тому «Реабілітовані історію. Хмельницька область», яка містить відомості про жителів с. Тернавки, репресованих комуністичним режимом, нема інформації про те, що троє Ковальчуків, уродженців цього села, були одного й того самого дня 1938 р. розстріляні в енкаведистській катівні на території челябінської області. Щоправда, у ній є відомості про Павла Ковальчука. Вказані дати його першого арешту й суду, що мали місце наприкінці 1932 р. Зазначено, що 10 жовтня 1996 р. він реабілітований прокуратурою Хмельницької області.
Але у книзі жодної згадки нема про репресованих на далекій чужині Гаврила Савелійовича і Григорія Захаровича. Чому? Не вбачаю в цьому вини укладачів книги. Вони користувалися інформацією, що зберігалася в Державному архіві Хмельницької області та в архіві обласного УСБУ. Там не було відомостей про уродженців нашого краю, репресованих на території рф. Очевидно, тодішня влада не зверталася до москви з вимогою надати інформацію про уродженців України, вбитих у рф.
Тому укладачі могли нічого не знати ні про подальшу долю Ковальчука Павла, згаданого у книзі у зв’язку з репресією 1932 р. ні про його братів, ні про десятки чи сотні тисяч інших українців, репресованих на чужині. Отже мій дід Ковальчук Павло був репресований двічі (1932 і 1938 рр.) і двічі реабілітований (1989 і1996 рр.).
Про те, що являло собою більшовицьке судилище і якими невігласами з питань історії та географії були сталінські кати, свідчать такі факти. В архівних документах записано, що місцем народження Гаврила і Григорія є Польща, Волинська губернія. Цілковитий абсурд! Південно-Східна Волинь, тобто північна частина нинішньої Хмельницької області, відійшла до складу Російської імперії ще наприкінці 18 ст.(1793 р. в результаті другого поділу Польщі). Тобто ще за 90 років до народження Гаврила, найстаршого серед репресованих братів Ковальчуків. У результаті трьох поділів між сусідніми країнами Польща, як держава, надовго перестала існувати. Вона відродилася майже через 120 років.
На жаль, у ті роки, коли Польща за допомогою демократичної Європи, а також українських збройних формувань виборола незалежність, розгромивши під Варшавою послану леніним більшовицьку орду (сунула на Захід, з метою розпалити «світову революцію», завоювати і поневолити світ) Україна не змогла зберегти державність. Незважаючи на відчайдушну боротьбу найкращих її синів за волю, наша Батьківщина знову надовго потрапила у московське ярмо. Через тривалий період бездержавності наш народ пережив голодомор, масові репресії, депортації, денаціоналізацію, комунізацію, звірячі соціальні експерименти.
За висновком дослідників, найжахливішим результатом 70-тирічного перебування України під московсько-більшовицькою окупацією, найбільшою національною трагедією стала передчасна, насильницька смерть понад 30 млн. українців (війни, голодомори, репресії, депортації, злочинні соціальні експерименти). Негативні наслідки трагічних подій, пережитих нашим народом у 20-му ст., відчуваємо ще й досі. Як незагойна рана, вони завжди викликатимуть гострий біль у душах українців.
Віроломна, безпричинна агресія московії проти миролюбної демократичної України, невмотивовані, масові звірства окупантів проти цивільного населення, навмисне руйнування об’єктів економіки, культури та населених пунктів наочно продемонстрували: рашизм –це новітня ідеологія московського імперіалізму. Він породив не тільки сталінщину, але й огидний путінізм (путінщину)– злочинну політичну практику, в арсеналі якої шовінізм, реваншизм, мілітаризм і тероризм.
Демократичні держави зобов’язані взяти на себе відповідальність за мир на планеті й долю людства. Повинні допомогти Україні всіма наявними засобами (дипломатичними, економічними, військовими та інформаційними) розгромити й вигнати московського агресора. Маємо зробити все, щоб рашизм – ідеологічний спадкоємець сталінізму і путінщина– продовження злочинної, терористичної практики московитського імперіалізму– були знищені. Спільними зусиллями миролюбних народів кремлівські палії війни мають були притягнуті до відповідальності й суворо покарані. Влада й наш народ зобов’язані все зробити, щоб українську землю ніколи не топтали, не обстрілювали й не мінували московитські агресори. Щоб українці ніколи не гинули від кривавих рук знавіснілих ординців. Щоб ніколи не потрапляли під окупацію кацапських людожерів і не страждали від здичавілих недолюдків.
Вічна пам’ять моєму дідові Ковальчуку Павлові Силовичу– учаснику боротьби за Незалежність України в 1917-1920 рр. та його двоюрідним братам Гаврилові Савовичу і Григорію Захаровичу! А також мільйонам українців, розстріляним, пограбованим і замученим злочинною окупаційною московською владою—більшовицькою і рашистською. Злочини, скоєні кремлівським режимом проти українського народу- незабутні, непростимі.
Завжди пам’ятаймо про рідних нам людей, про всіх земляків, закатованих лютим московським ворогом тільки за те, що любили Україну, хотіли бути вільними людьми, господарями власної долі й жити в незалежній Українській державі.
Анатолій Ковальчук,
учасник боротьби за незалежність України у 20-му ст.
Головне фото: Репресований Павло Ковальчук.
Фото надано редакції “Голос України” Анатолієм КОВАЛЬЧУКОМ.
