Є звістки, до яких неможливо підготуватися. Навіть якщо на них чекали понад два роки.
Житель села Чотирбоки, лейтенант Збройних сил України Дмитро Михайлович Зорін загинув 6 березня 2024 року в районі населеного пункту Білогорівка на Луганщині. Його життя обірвав мінометний обстріл.
Відтоді для його родини почався довгий час очікування. Понад два роки — без можливості попрощатися, без остаточної крапки, з надією, яку рідні тримали до останнього.
Можливо, саме так і живуть тисячі українських родин, відкладаючи біль на потім. Чекаючи дзвінка. Звістки. Кроків біля дверей. Чекаючи, що їхній син, чоловік, батько чи брат усе-таки повернеться додому.
Та Дмитро повертається не так, як чекали.
Він повертається на щиті — у рідні Чотирбоки, до своїх близьких, друзів, знайомих, до людей, серед яких жив і яких залишив після себе.
Майже три роки війни розділяють той день, коли Дмитро загинув, і день, коли його нарешті зможуть провести в останню путь. За цими роками — не просто час. За ними — життя родини в невизначеності, молитви, надія і біль, який не має простого завершення.
І таких історій в Україні — тисячі.
Війна забирає не лише тих, хто стоїть на передовій. Вона залишає порожні місця за родинним столом, непрочитані повідомлення в телефоні, речі, які більше нікому носити, і матерів та батьків, які до кінця життя пам’ятатимуть кроки своїх дітей.
Тому кожне ім’я важливе. Кожного Захисника важливо назвати. Щоб за страшною статистикою втрат не зникла людина.
Дмитро Зорін. Лейтенант Збройних сил України. Житель Чотирбоків. Син своєї родини. Земляк для своєї громади. Воїн, який віддав життя за Україну.
Про дату громадського прощання з Дмитром Зоріним та місце поховання буде повідомлено додатково.
Щирі співчуття родині та близьким Дмитра.
Нехай пам’ять про нього залишиться не лише в офіційних повідомленнях, а й у пам’яті людей, заради яких він захищав Україну.
Вічна пам’ять Захиснику.
