“Герої поряд з нами” – проєкт, який інформаційний портал “Хмельниччина Північ” реалізує за підтримки благодійного фонду “Family. UA”, про українських Захисників та Захисниць – неймовірних людей, які стали щитом України, коли на нашу державу напали росіяни. Одним із таких Героїв є 25-річний майор Владислав (прізвище не вказано з міркувань безпеки) , житель Хмельниччини.
— Владиславе, у 25 років ви вже маєте звання майора. Це досить рідкісний випадок. Як так сталося?
— Чесно кажучи, сам не очікував такого стрімкого зростання. Я народився і виріс на Хмельниччині, у родині військового. Мій батько — ветеран АТО, він одним із перших пішов захищати Україну ще у 2014 році, коли російська агресія тільки розпочалася. Він пройшов важкі бої, а зараз працює інструктором і готує нових воїнів. Військова справа для мене була не просто вибором професії — це покликання. Після навчання у військовому університеті мене направили на Донецький напрямок. Там довелося швидко брати відповідальність на себе, ухвалювати рішення в екстремальних умовах. Думаю, саме це допомогло отримати довіру командування і побратимів.
— Як ви запам’ятали свій перший бій?
— Це було під одним із прифронтових сіл. Ми зайшли туди вночі, знаючи, що ворог закріпився на околицях і контролює підходи. Завдання було непросте: не просто зайти, а вибити противника і не дати йому можливості перегрупуватися. На світанку почався щільний артилерійський обстріл, а далі — штурм. У нас було три групи, кожна знала свій сектор. Працювали швидко, на випередження. Уже через кілька годин ми контролювали село.
— Що вам найбільше врізалося в пам’ять під час боїв?
— Коли ми звільняли одне з містечок на Донеччині, росіяни, відступаючи, залишили після себе повністю заміновані вулиці. Вони навіть дитячі іграшки замінували… Одна наша група ледь не підірвалася, коли зачепила, здавалося б, звичайний велосипед, залишений на узбіччі. А ще вони спеціально закладали розтяжки в будинках, щоб мирні мешканці підривалися, коли повертатимуться додому. Це не війна — це терор.
— Ви отримали поранення, втратили частину слуху. Що сталося?
— Це був жорсткий обстріл. Ми їхали на броньованому автомобілі, коли поруч прилетів ворожий снаряд. Вибухова хвиля вдарила по машині, вона загорілася. Я був за кермом, і, хоч сам отримав серйозні ушкодження, якось зміг витягнути двох побратимів із охопленого вогнем авто. Тоді не було часу думати, просто діяв на автоматі — схопив їх, перетягнув в інший автомобіль і вивіз із того пекла. Зараз не можу збагнути, як у мене це вийшло, бо ж я мав значні поранення та втратив багато крові. Уже в лікарні з’ясувалося, що вибух пошкодив вушну перетинку, і я втратив 20% слуху на одне вухо. Але лікарі зробили операцію, і після реабілітації я повернувся до строю. Відсиджуватися — це не для мене.
— А як щодо особистого життя? Відомо, що ваше весілля кілька разів переносили…
— Так, це справжня “епопея”. Ми з коханою офіційно розписалися ще рік тому, але зіграти весілля змогли лише з третьої спроби. Кожного разу, коли вже планували святкування, мене не відпускали через бойові завдання. І це зрозуміло — там я був потрібен більше. Але зрештою командування дозволило коротку відпустку, і ми нарешті відсвяткували цей день.
— Що для вас означає бути командиром у такому молодому віці?
— Це означає не мати права на слабкість. Коли ти командир у 25, ти маєш бути вдвічі сильнішим, щоб тебе слухали і поважали. В моєму підрозділі є хлопці значно старші за мене, і вони не одразу сприймали мене серйозно. Але коли вони бачать, що ти не ховаєшся за спини, що йдеш разом із ними в бій, тоді довіра з’являється сама.
— Що вас мотивує продовжувати службу?
— Україна. Мій батько воював із самого початку, і я знаю, якою ціною дається кожен метр нашої землі. Він завжди казав, що військовий має стояти до кінця, тому що за нашими спинами — родини, домівки, вся країна. Я хочу, щоб моя майбутня дитина жила в мирній Україні. І заради цього варто воювати.
Владислав — один із тих, ким пишається Хмельниччина. Його історія — це історія сучасних українських воїнів, які попри всі труднощі та небезпеки продовжують боротьбу. І поки є такі командири, як він, ми точно знаємо — перемога буде за нами.
