У межах циклу «Герої поруч з нами», який команда «Хмельниччина Північ» створює за підтримки фонду Family.UA, ми розповідаємо про тих, чиї життя назавжди залишилися частиною історії України. Це історії наших Захисників, які віддали найдорожче — власне життя — заради свободи та безхмарного майбутнього нашої країни.
Є люди, яких пам’ятають не лише за званнями, нагородами чи посадами. Їх згадують за вчинками. За готовністю прийти на допомогу. За словами, які назавжди залишаються в пам’яті. За людьми, яких вони врятували. Саме таким був Юрій Станіславчук із Нетішина — Захисник України з позивним «Морячок».
Юрій Іванович Станіславчук народився 26 липня 1980 року в Ізяславі Хмельницької області у родині Івана Івановича та Любові Іванівни. Мав сестру Наталію. З 2006 року жив у Нетішині, який став для нього рідним містом.
Для Юрія найбільшою цінністю завжди була родина. Він був люблячим чоловіком і турботливим батьком сина Назара та доньки Софії.
Коли у березні 2022 року Юрій вирішив добровольцем стати до лав Сил оборони України, він сказав синові: «Ти залишаєшся за старшого».
У цих коротких словах — багато про самого Юрія: його відповідальність, внутрішню силу та розуміння того, заради кого він ішов захищати Україну.
Діти підтримували батька та по-своєму допомагали наближати Перемогу. Софія від початку повномасштабного вторгнення долучилася до волонтерства: разом із друзями збирала кошти для українських військових та організовувала благодійні ініціативи. Назар також рано подорослішав і взяв на себе частину відповідальності за родину.
Людина із «золотими руками»
Юрій навчався в Ізяславській школі №1. У 1998 році закінчив Плужнянське ПТУ №33, де здобув кілька робітничих спеціальностей. Згодом отримав вищу освіту у сфері комп’ютерних наук та кваліфікацію інженера-програміста.
Та його знання й уміння далеко не обмежувалися дипломом.
Про Юрія говорили: «золоті руки». Він добре розумівся на техніці та комп’ютерах, будівництві й ремонтах, умів працювати на землі та вирощувати сільськогосподарські культури. Не боявся жодної роботи й завжди знаходив спосіб бути корисним.
Військовий досвід Юрій здобув ще задовго до повномасштабного вторгнення. 9 січня 1998 року він склав Військову присягу, навчався у Школі прапорщиків у Шепетівці, а впродовж 1998–2003 років проходив військову службу у військових частинах Ізяслава та Славути.
«Я не хочу, щоб мої діти були рабами»
24 лютого 2022 року повномасштабна війна застала Юрія на будівельному об’єкті в Києві.
Після влучання російської ракети у сусідній будинок він насамперед подбав про людей, які були поруч: вивів своїх працівників із небезпечного місця, а згодом привіз їх до батьківської оселі в Ізяславі, де вони отримали прихисток.
А сам уже шукав можливість стати до лав захисників України.
Матері він сказав:
«Я не хочу, щоб мої діти були рабами. Тому я іду».
У березні 2022 року Юрій добровольцем став до лав Сил оборони України.
Він пройшов шлях від стрільця та розвідника до командира танка. Служив штаб-сержантом, воював у складі підрозділів воєнної розвідки України, зокрема спеціального підрозділу «KRAKEN» Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
За кожною назвою — бойова історія
Його бойовий шлях проліг через Київщину, Запоріжжя, Луганщину, Донеччину та Харківщину.
Макарів, Оріхів, Гуляйполе, Нестерянка, Малі Щербаки, Бахмут, Кліщіївка, Куп’янськ, Часів Яр, Вовчанськ, Липці…
За кожною з цих назв — бойові завдання, небезпека, побратими та щоденна боротьба за Україну.
Побратими запам’ятали «Морячка» як командира із залізною витримкою — людину, яка могла ризикувати собою, але не залишити інших.
28 серпня 2022 року на Запорізькому напрямку танк Юрія підірвався на міні. Він отримав мінно-вибухову травму, машина була пошкоджена, а прицільні пристрої — виведені з ладу.
Але Юрій не наказав екіпажу залишити танк.
Він продовжив бій. Попри пошкодження машини, екіпаж зумів уразити ворожу техніку, а Юрій вивів своїх людей із поля бою без втрат.
Після госпіталю та лікування вже 14 вересня він знову повернувся на Запорізький напрямок.
Наслідки бойових травм давалися взнаки. У грудні 2022 року Юрія визнали обмежено придатним до військової служби. Та він не залишив своїх побратимів і продовжував виконувати бойові завдання.
«Він урятував наші життя»
Про Юрія найкраще говорять ті, хто був поруч із ним.
У травні 2022 року під час артилерійського обстрілу Юрій, не вагаючись, сів за кермо автобуса, під’їхав під вогнем до будівлі, де перебували військові, та вивіз їх із-під обстрілу.
«Він урятував наші життя», — згадували побратими.
Інший говорив:
«Юра реально був безстрашний. Про нього за ці місяці служби можна книжку написати».
Ще один побратим згадував його дуже просто:
«Юра ніколи не відмовляв у допомозі. Боровся з несправедливістю. Для мене він — гідна Людина».
Саме таким він залишився у пам’яті тих, хто воював із ним пліч-о-пліч: мужнім командиром, надійним побратимом і людиною, яка першою приходила на допомогу.
Нагороди за мужність
За особисту мужність, відвагу та самовіддане виконання військового обов’язку Юрій Станіславчук був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Також отримав відзнаки Головного управління розвідки Міністерства оборони України — медалі «Україна понад усе» та «За сприяння воєнній розвідці України» ІІ ступеня.
Навіть після важких боїв і травм Юрій продовжував удосконалювати військову майстерність.
Наприкінці серпня 2024 року він перебував на навчанні в Німеччині, де ділився з іноземними колегами власним бойовим досвідом та наголошував на важливості якісної й надійної техніки для українських воїнів.
Пам’ять, яка залишається
9 листопада 2024 року життя Юрія Станіславчука раптово обірвалося у Полтавській області. Він повертався з короткої відпустки до місця служби, коли його стан здоров’я різко погіршився. Лікарі боролися за життя Захисника, але врятувати його не вдалося.
13 листопада Юрія поховали у рідному Ізяславі — на Алеї почесних поховань міського кладовища.
Йому було 44 роки.
У Юрія залишилися батьки, сестра, дружина, син і донька. Залишилися друзі та побратими. Залишилися врятовані ним життя.
Він зробив свій вибір і до кінця залишився вірним йому.
Юрій Станіславчук був із тих, хто не говорив про героїзм — він просто робив те, що вважав своїм обов’язком.
Мужній воїн. Надійний побратим. Люблячий чоловік і батько. Людина честі та слова.
Понад усе любив свою родину,
За неї став на захист до кінця.
Він назавжди залишив Україні
Свій подвиг, мужність і любов в серцях.
Пам’ятаємо Юрія Станіславчука.
Світла і вічна пам’ять Захиснику України.
Честь Герою!
