У межах циклу «Герої поруч з нами», який команда «Хмельниччина Північ» створює за підтримки фонду Family.UA, ми розповідаємо про тих, чиї життя назавжди залишилися частиною історії України. Це історії наших Захисників, які віддали найдорожче — власне життя — заради свободи та безхмарного майбутнього нашої країни.
Федору Телешку було лише 32 роки. У такому віці життя, здається, тільки набирає обертів — попереду ще багато планів, зустрічей, звичайних ранків і вечорів, які здаються такими буденними, що ми навіть не думаємо, наскільки вони цінні.
Федір любив саме таке життя — просте, справжнє, своє. Народився 8 листопада 1993 року в Кам’янці, тут виріс, навчався у Цвітоському НВО, а після школи працював у лісовому господарстві. Його знали як людину працьовиту, чуйну і веселу. Він умів товаришувати, не боявся роботи й завжди був готовий допомогти, коли це було потрібно.
У нього були свої радощі — футбол, риболовля, полювання, час із друзями та близькими. Особливе місце у його серці займали хрещеники. Для них він був тим самим хрещеним, якого люблять не за подарунки, а просто за те, що він поруч.
Але у Федора була й інша частина життя — військова. Вона розпочалася ще зі строкової служби, а у 2018 році він підписав контракт. Він не стояв осторонь і тоді, коли Україна переживала Революцію Гідності.
А 25 лютого 2022 року, наступного дня після початку повномасштабного вторгнення, Федір був мобілізований. Вибору, чи захищати свою країну, для нього, схоже, не було — він просто став до строю.
Служба привела його до 321-го окремого інженерного батальйону 48-ї інженерної бригади Сил підтримки ЗСУ. Тут він пройшов шлях від старшого радіомінера до командира відділення мінних загороджувачів — командира машини взводу інженерних загороджень роти загородження.
За цими військовими назвами — складна і небезпечна робота. Та Федір справлявся з нею, зростав професійно і здобував повагу побратимів та командування. Був нагороджений Хрестом Сил підтримки ІІ ступеня, а в серпні 2026 року отримав «Золотий хрест» — почесну відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України.
Можна перелічити його посади, нагороди, роки служби. Але все це не скаже про людину стільки, скільки скажуть ті, хто знав її не за званням.
Для когось Федір — той самий друг, із яким можна було поговорити й посміятися. Для когось — працівник, на якого можна було покластися. Для побратимів — військовий, який знав свою справу, працював із важкою технікою і не ховався за чужими спинами.
А для своїх рідних він був просто Федором. Сином Тетяни Іванівни та Федора Володимировича. Чоловіком Аліси. Людиною, чия присутність була частиною їхнього щоденного життя.
5 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Дружківки Краматорського району Донецької області Федір загинув у бою.
Йому було 32…
Улашанівська громада провела його в останню земну дорогу. Та провести людину — не означає попрощатися з нею назавжди. Бо залишаються спогади: голос, усмішка, жарти, спільні поїздки, риболовля, футбольні матчі, робочі будні. Залишається все те, з чого насправді й складається пам’ять про людину.
Залишилася родина, яка тепер житиме з болем цієї втрати. Залишилися друзі й побратими. Залишилася громада, для якої Федір Телешку був своїм.
Федір Телешку залишиться у пам’яті не лише як молодший сержант, не лише як військовий і кавалер бойових відзнак. Передусім — як людина, яка жила поруч. Людина, яку любили. Людина, якої тепер дуже не вистачає.
Щирі співчуття родині, друзям і побратимам Федора.
Низький уклін Захиснику.
Вічна і світла пам’ять Герою. 🇺🇦
Спочинь з молитвою, Герою,
Твій шлях скінчився на землі.
Ти залишився в нас собою —
У пам’яті, у серці, у житті.
