– Це добре, що ти вже приготувала каву. Сподіваюся, міцну і без цукру, – мій критик Дідусь Фрейд аристократично-вишукано тримає філіжаночку кави і повільно вдихає її аромат. Не поспішає з розмовою – думає.
Він майже не змінився з нашої першої зустрічі. Завжди одягнений з голочки, небалакучий, з проникливим поглядом. Спочатку цей погляд здавався мені суворим і навіть насторожував, але згодом зрозуміла: він мене вивчав. Ми зійшлися на пристрасті до міцної кави і любові ставити питання і шукати відповіді. В нашому випадку Дідусь Фрейд запитує, я – відповідаю.
Він був флегматично-неупередженим, і цим дратував мене безбожно. Він завжди був поряд, коли до мене навідувалися крилаті ідеї. Деякі тікали одразу, як бачили його. Інших він з розумінням справи флегматично і в’їдливо розпитував і роздивлявся крізь стильні окуляри. І лише обрані були удостоєні його посмішки та запрошення на спільну каву.
Ой, як я на нього лютувалася у такі моменти! Мої ідеї, у моєму просторі, а він поводить себе, ніби головний, і вирішує кому з ідей залишатися. Я навіть по-італійські пристрасно виказувала невдоволення та обурення. На що Дідусь Фрейд підіймав одну брову, яка серйозно виглядала над оправою окулярів, повільно торкався краватки-метелика, манірно підпирав тонкою рукою підборіддя і дивився на мій «цирк». Саме так він називав мою феєрію емоцій.
Озираючись назад, дякую йому, що проводив фейс-контроль ідеям, адже саме так залишалися лише найкращі. А я мала змогу втілювати і робити те, що важливо, а не розриватися феєрверком ідей та думок, щоб потім зітліти восковою свічкою.
Нам з Дідусем знадобилися літри кави та години безсонних ночей, щоб навчитися розуміти і поважати один одного. Мені навіть здається, що він почав мені довіряти. Буває після довгих розмов у стилі бліц-питань і моїх довгих пошуків відповідей, дивиться на мене спокійно, довго, пильно. Не моргаючи. Потім знімає окуляри, дістає серветку і прискіпливо починає їх протирати.
– Давай сама, – говорить рівним голосом, не відволікаючись від свого заняття.
І я починаю сама. Ніби, як без нього. Але спинним мозком відчуваю його погляд та ледь вловиму посмішку.
А ще Дідусь Фрейд почав розповідати мені анекдоти. Смішні. Я часто регочу. Поки він не запитає: «Як думаєш, де ти в цій повчальній історії?». Я зависаю, а він лукаво посміхається.
Він все частіше запитує мене, що мені зараз цікаво, звідки взявся цей інтерес, чому не відмовлюся від того, що не приносить задоволення, скільки ще буду чекати «свого» часу.
Розкритикував мої страхи. Ба, насміявся над ними. І наді мною в цих страхах. Запитав: «А що далі?». А я поки не знаю. Він більше не ставив питань, лише поправив червону краватку-метелика і сказав: «Скоро дізнаєшся». А ще порадив, крім блокнотів для мрій, завести Блокнот сильних рішень. Каже, що я про них часто забуваю, тому і повторні граблі з траблами трапляються.
Моя кава розлилася бадьорим ароматом по кухні. Дідусь посміхнувся, підняв філіжанку кави, наче бокал з шампанським.
– За чудове нове, що вже близько! – промовив, як тост.
– За магію! – приєдналася я до тосту, а Дідусь закотив очі.
– Ти так мало знаєш про магію, – скептично сказав.
– Не сумнівайся, я дізнаюся більше і тоді мене не зупиниш, – з викликом відповіла.
І ми почали говорити про магію – свідомого і несвідомого, на кінчиках пальців і стратегічно продуману, миттєву і довгоочікувану.
Щаслива, що маю такого магічного критика. А які у вас стосунки із критиком?
