Є речі, до яких неможливо звикнути. Для Аліни одна з них — невідомість, у якій вона живе вже понад рік. 10 липня 2025 року її батько Віктор перестав виходити на зв’язок із позиції після повідомлення про обстріл. Відтоді родина не знає, що з ним сталося.
Але для Аліни Віктор — це не просто військовослужбовець, який зник безвісти. Це батько, якого вона пам’ятає за голосом, обіймами, турботою і звичайними речами, які сьогодні набули особливого значення.
Людина, до якої приходили по допомогу
Віктор Миколайович народився 19 серпня 1974 року в Теофіполі. Його дитинство було пов’язане також із Волицею-Польовою, де жили дідусь і бабуся. Саме це село він особливо любив і вважав своїм домом.
Аліна пригадує, що навіть маленьким хлопчиком Віктор міг сам сісти на автобус і поїхати до них у село.
Після закінчення факультету ветеринарної медицини Подільського державного аграрно-технічного університету він працював за фахом у ТОВ «Україна 2001». У селі його знали як людину, яка добре знала свою справу і не відмовляла, коли комусь була потрібна допомога.
Особливо це стосувалося тварин.
«Він знав свою справу. Завжди йшов лікувати тварин, коли його просили», — розповідає Аліна.
Та ветеринарна справа була не єдиним його захопленням. Віктор умів працювати з деревом і багато речей для родини робив власноруч. Серед них — меблі, які залишилися в домі.
Один зі столів, зроблених його руками, до повномасштабного вторгнення був місцем, де збиралася велика родина — родичі, друзі, куми та сусіди.
Тепер такі прості спогади стали особливо цінними.
«А хто ж, як не я?»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віктор знав, що має захищати країну. Він мав військове звання лейтенанта.
Для доньки його рішення було болючим. Аліна просила батька не їхати, плакала під час прощання. Та Віктор відповів їй словами, які вона пам’ятає досі.
«Коли їхав на фронт, так сильно мене обійняв. Я плакала і казала: „Не їдь“. А він відповів: „А хто ж, як не я?“» — пригадує Аліна.
Ця коротка фраза сьогодні звучить для неї зовсім інакше. У ній — і характер батька, і його ставлення до обов’язку, і те, як він сприймав власне рішення.
Після цього були дзвінки, короткі розмови, повідомлення з фронту. Життя родини поступово навчилося існувати в очікуванні чергового виходу на зв’язок.
Але в липні 2025 року цей зв’язок урвався.
Останній дзвінок
Увечері 8 липня Віктор зателефонував рідним і сказав, що має їхати на позицію. Він запевнив, що все буде добре, і сказав, що любить родину.
9 липня чоловік виходив на зв’язок із командиром по рації та повідомив, що все добре.
Наступного дня, 10 липня, близько 10:00, він передав, що почався обстріл і військові його відбивають.
Після цього Віктор більше не виходив на зв’язок.
Про те, що сталося, родині повідомили одразу. Однак через бойову обстановку потрапити на позицію було неможливо, а лінія зв’язку була втрачена.
Свідків події немає. Родина також не отримала підтвердження загибелі Віктора.
Саме тому для близьких ця історія досі не має крапки.
Пошуки, які не припиняються
Після зникнення батька Аліна зв’язалася з його командиром, побратимами та військовою частиною. Родина зверталася до пошукових організацій і слідчого, намагалася знайти будь-яку інформацію, яка могла б пролити світло на долю Віктора.
Поки результатів немає.
«Не було й дня, ранку чи вечора перед сном, щоб ми не думали, де він», — говорить Аліна.
З часом пошуки привели її до інших родин, які також розшукують своїх близьких. Разом вони виходять на мирні акції на підтримку зниклих безвісти та військовополонених, організовують автопробіги з прапорами, тримають портрети рідних і нагадують про тих, кого чекають удома.
Для Аліни це стало ще одним способом говорити про батька і не дозволяти, щоб його історія залишалася лише в межах однієї родини.
«На акціях ми закликаємо звернути на нас увагу. Це проблема всіх. Від цього ніхто не застрахований», — каже вона.
Життя між звичайними справами й очікуванням
Попри все, Аліна продовжує жити звичайним життям — займається дітьми, домом, роботою. Проте невідомість постійно залишається поруч.
Телефонні повідомлення, незнайомі номери, інформація в мережі — усе це може стати тією самою звісткою, яку вона чекає.
«Для мене очікування — це не лише надія на телефонний дзвінок. Це постійний пошук будь-якої інформації про батька, перегляд повідомлень і телеграм-каналів, очікування кожного незнайомого номера», — розповідає жінка.
Та за цим пошуком стоїть не лише бажання отримати відповідь. Аліна хоче зберегти присутність батька у своєму житті — у спогадах, у родинних історіях, у речах, які він зробив власними руками.
«Мого тата немає поруч. Від нього немає звістки, але для мене це не означає, що його немає в моєму житті. Я продовжую чекати. Шукати інформацію. Писати, питати, нагадувати про нього. Бо він мій тато. І я не можу просто перестати чекати».
Вона не знає, коли отримає відповідь і якою вона буде. Але поки правди немає, Аліна залишає за собою право сподіватися.
«Можливо, для когось надія — це просто слово. Для мене — це причина продовжувати. Поки я не знаю правди, я маю право вірити, що одного дня телефон задзвонить і я почую: „Аліна, це тато“».
