Щороку у травні ми вшановуємо жертв політичних репресій, схиляємо голови у пам’ять про вбитих рядянським союзом наших предків-українців. Анатолій Ковальчук, онук репресованих Павла Ковальчука і Лавріна Зоренка, борець за незалежність України. Він – наш земляк із Сахновецької громади.
На порталі “Хмельниччина Північ” стартуємо серію авторських матеріалів наших земляків.
Десятки тисяч небайдужих людей, передусім мешканців Києва і прилеглих до столиці районів, за покликом сумління беруть цього дня участь у жалобних заходах, що відбуваються в Національному культурно-історичному заповіднику «Биківнянські могили». Серед них – представники партій і громадських організацій державницького спрямування, очільники українських церков, дослідники причин і наслідків комуністичного терору. А також діти, онуки і правнуки тих, хто за вироком судів чи позасудових органів: «особливих нарад», «трійок» і «двійок», були замордовані в сталінських катівнях або загинули від непосильної праці, голоду й холоду в численних концтаборах на «вєлікіх стройках камунізма».
Саме біля Биківнянських могил теплого травневого дня років п’ятнадцять тому випало мені познайомитися з мешканцем Борисполя Олександром Котком. Незважаючи на поважний вік, він приїхав до місця скорботи вшанувати пам’ять свого батька Котка Сергія Васильовича, вбитого на 40-му році життя комуністичними песиголовцями в листопаді 1937 року.
Після розстрілу в тюремному підвалі його тіло було перевезене в сосновий ліс неподалік с. Биківня й закопане (а не поховане з дотриманням традиційних ритуалів) в одній з багатьох траншей. Вони стали безіменними братськими могилами для майже двохсот тисяч людей, розстріляних енкаведистами у київських тюрмах упродовж 1937-41 років.
Хто ж такий Сергій Котко, перед ким провинився, які злочини скоїв, який суд і за що виніс йому смертний вирок? Завдяки ознайомленню з документами, наданими Олександром Котком, вдалося з’ясувати деякі факти, що проливають світло на біографію його батька. В долі цього чоловіка, як у краплині роси, віддзеркалюються трагічні сторінки української історії. З’ясувалося, до арешту С. Котко сумлінно працював бухгалтером у банку, вільний час віддавав праці у власному господарстві. Не був ні злодієм, ні грабіжником, ні хабарником. Як людина інтелігентна, освічена й патріотична, користувався повагою земляків. Належав до числа тих бориспільців, хто пам’ятав про свій козацький рід, мав загострене почуття справедливості і невгамовний дух. Ось що сказано про С. Котка в документах, копії яких роздобув його син.
«справа №1970 Бориспільського ру нквд за звинуваченням “українця, хлібороба, колишнього офіцера петлюрівської армії”
Витяг із протоколу засідання «трійки» при Київському обласному управлінні нквд урср («трійка»- позасудовий репресивний орган для прискореного розгляду справ «ворогів», існування якого не було передбачене чинною тоді «демократичною» конституцією) фіксує розгляд «справи №1970 Бориспільського ру нквд за звинуваченням (звернімо особливу увагу!) українця, хлібороба, колишнього офіцера петлюрівської армії». Далі перераховано «злочини» Сергія Котка без жодних подробиць:
«проводив контрреволюційну роботу проти існуючого ладу, вихваляв петлюрівський лад, заявляв, що готовий зі зброєю в руках боротися за Самостійну Україну, жалкував, що в 1918-1919 роках бориспільці не виступили дружно на заклик Петлюри». З огляду на перераховані звинувачення, «трійка» у складі начальника обласного управління нквд, прокурора і секретаря обласного комітету комуністичної партії постановила: «Котка С. В. розстріляти, особисте майно – конфіскувати».
Рішення таких більшовицьких «суддів» були безапеляційними, остаточними, оскарженню не підлягли. Виконувалися негайно, невідкладно.
Обвинувальний вирок містить показання свідків, які підтверджують факти «контрреволюційної» діяльності Сергія Котка. Зокрема, якийсь К. Ситник свідчив, що Котко С. В. казав:
«Помилку ми зробили 1919 р., що не виступили одностайно на заклик Петлюри. А зараз знищити більшовицьку владу і вирвати Україну з московського ярма набагато важче. Хоча це станеться неминуче!».
Хіба не заслуговує нашого схвалення й захоплення твердість характеру і непереборний історичний оптимізм Сергія Котка?! Адже в чорні часи жорстокої диктатури московських окупантів він беззастережно вірив у державну волю і щасливу долю нашої улюбленої Вітчизни. Й не боявся говорити про це землякам. Але серед них знайшовся підлий зрадник, який написав на патріота донос до Бориспільського ру нквс і цим погубив безвинну людину. Витяг з акту розстрілу Котка С. В. фіксує:
«Постанову трійки коу нквд урср виконано 13 листопада 1937 року о 23 годині».
Довідку про посмертну реабілітацію батька, в якій містилася також інформація про причину смерті і її правдиву дату, Олександр Котко отримав з Генеральної прокуратури України лише на початку 2000 року.
Але ще далекого 1962 року, в часи «хрущовської відлиги», Київська обласна прокуратура у відповідь на запит Олександра Котка про батькову долю (адже про нього ніхто нічого не знав довгі 25 років) надала довідку про те, що буцімто Сергій Котко був засуджений лише на 10 років «без права листування». А причиною його смерті, що нібито настала 28 листопада 1942 року, була хвороба серця. Щоб приховати від народу страхітливі масштаби комуністичного терору 1937-38 років, до якого були причетні (отже, мали б понести відповідальність) посіпаки «вождя», серед них – Микита Хрущов і вся кремлівська кліка, тодішня влада свідомо вводила в оману членів родин репресованих, вказуючи в документах вигадані дати смертей від неіснуючих хвороб.
Згодом комуністи вчинили ще одну наругу над пам’яттю вбитих ними людей. У часи «перестойки», коли громадськість стала відкрито говорити правду про масові поховання жертв репресій у Биківнянському лісі, влада встановила там пам’ятний знак. Але з написом-посвятою «жертвам німецьких фашистів». Як це завжди робили комуністи, вони й цього разу намагалися перекласти відповідальність за скоєні ними злочини на інших злочинців. У даному разі – на німецьких націонал-соціалістів. Проте наприкінці 1980-х, приперта до ганебної стіни нашими залізними аргументами (архівні документи, показання свідків, результати розкопок), влада була змушена відступити. Однієї темної ночі фальшивий напис на камені було стерто, натомість викарбовано правдивий.
З книги М. Роженка та Е. Сохацької «Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства» довідуємося, що того самого дня разом з Сергієм Котком у Лук’янівській тюрмі було розстріляно ще 47 осіб. Серед них – двоє його земляків. Це мешканці сіл Бориспільського району: Феодосій Корнійович Гапон (с. Рогозів) та Іван Якович Тур (с. Іванків). Отже, людиновбивча машина, запущена в дію ще леніним, який закликав до посилення терору, з різною інтенсивністю безупинно функціонувала і при його наступниках.
Чому масове людиновбивство набуло величезних масштабів у період 1937-1939 років? У середині 1930-х років сталінська банда, щоб назавжди узурпувати владу, вирішила не тільки остаточно позбутися всіх конкурентів, незгодних і критиків у компартійному середовищі, але й провести тотальну «чистку суспільства від елементів, неспроможних будувати соціалізм». Масовий терор мав також на меті на багато років насадити у ссср атмосферу всеосяжного страху, підозр, невпевненості і пристосуванства. Примусити десятки мільйонів людей боятися самостійно думати й аналізувати. Натомість – щодня перейматися тільки однією думкою: як вижити. І цим привчити їх, затурканих, позбавлених можливості вільнодумства, свободи слова, честі та гідності, до тупої покори «улюбленій» та обожнюваній владі, до безвідмовного виконання всіх її розпоряджень, навіть, безглуздих і злочинних.
З цією метою саме 1937 року на найвищих урядовому й компартійному рівнях було ухвалено низку таємних постанов, відповідно до яких винищенню шляхом негайного розстрілу і запроторення до концтаборів підлягали мільйони людей. Москва встановлювала плани не тільки щодо кількості тонн виробленої продукції (буряків, пшениці, вугілля, металу), але й щодо числа людей, які підлягали репресіям, і розсилала їх у «союзні республіки». Республіканське керівництво розподіляло цю кількість по областях, області – по районах. Отже, при «соціалізмі» вся діяльність більшовицької держави здійснювалася на планових засадах. Злочинна більшовицька політика планування і здійснення геноциду щодо людей за національною, соціальною та ідеологічною ознаками не має аналогів у світі.
Для реалізації кремлівських злочинів в Україну на посаду шефа республіканського нквд був присланий відомий садист леплевський. То був один із найлютіших представників енкаведистської зграї скажених псів сталінщини. Про його заслуги в боротьбі проти «ворогів народу» свідчили нагороди: два ордени червоного прапора та один червоної зірки. В Україну він приїхав з особливими повноваженнями особисто сталіна та єжова. Перше, що він зробив, — провів «чистку» в центральному апараті Київського нквд. Декілька десятків керівних енкаведистів-ставлеників колишнього наркома балицького були звинувачені в низці тяжких злочинів, передусім, у підготовці «фашистського заколоту» й розстріляні. Ворогом народу був оголошений також балицький. Проте його чомусь не розстріляли, а запроторили до концтабору. Там «вірного ленінця і залізного більшовика» зарізали.
Успішно виконавши за короткий термін сталінський план з людиновбивства (за три місяці 8000 українців було невідкладно розстріляно, а 20800 запроторено до винищувальних таборів, звідки майже ніхто не повернувся), леплевський, як «справжній більшовик, нещадний до ворогів партії і народу», вирішив, що цього замало. Тому аж 4 рази просив московське керівництво збільшити план репресованих. З такими самими проханнями до сталіна, нібито від імені трудящих, зверталися центральний комітет, обкоми й райкоми компартії України. Звісно, всі побажання «українських» комуністів щоразу задовольнялися кремлем. Адже між республіками, областями й районами розпочалося соціалістичне змагання—хто викриє і знешкодить більше ворогів народу. Ось про що свідчать офіційні дані. Якщо за першу половину 1937 року в Україні було розстріляно лише 264 особи, то вже впродовж другої половини того року і весь наступний 1938 рік було замордовано понад 120 тис. людей. Декілька мільйонів загнано до концтаборів, звідки вони ніколи не повернулися.
Жертвами сталінізму стали найпорядніші, найосвіченіші, найбільш патріотичні наші земляки. Знищувалися люди найпродуктивнішого віку, переважно чоловіки. В Україні практично не залишилося родини, якої б велике горе не торкнулося чорним крилом. За вказівкою леплевського, людей хапали без дотримання будь-яких юридичних формальностей: санкції прокурора, висунення конкретних обвинувачень (бачимо це на прикладі Сергія Котка). Заарештованих ворогів з метою визнати вину й належність до антирадянських організацій (фашистських, троцькіських, націоналістичних, терористичних тощо) по-звірячому били, нещадно катували, калічили, позбавляли їжі і сну. Цілеспрямовану політику кремля щодо нищення українського народу називаємо геноцидом, якому ніколи не буде ні забуття, ні прощення. Тодішня компартійна преса вихваляла «вірного учня сталіна, відданого більшовика і. леплевського». За великі досягнення в душогубстві він отримав ще й орден леніна (адже боровся проти ворогів партії по-ленінськи) і звання «заслужений чекіст». Воно присвоювалося найбільш жорстоким і кровожерливим сталінським душогубам.
Дехто з «ліваків», визнаючи факти жахливих репресій у часи сталінізму, називає їх викривленням загалом правильної політики побудови «світлого майбутнього». На підтвердження своєї тези ці особи вказують на те, що серед репресованих траплялися й комуністи. Так, це правда: за вказівкою сталіна, леплевський наказав оголосити ворогами народу й розстріляти перші п’ятірки керівників усіх областей і районів, звісно членів вкп(б). Але така вже була злочинна природа більшовизму: безжально знищуючи мільйони антикомуністів чи позапартійних, далеких від політики людей, вона час від часу била залізним кулаком саму себе по вузьколобій догматичній голові. Очевидно, щоб та, як казав «вождь і учитель», не «паморочилася від успіхів».
1938 року після погрому України і. леплевського перевели до Москви. Через деякий час заарештували (звісно, без санкції прокурора) і вкинули до катівні. Цікава деталь: заступником генерального прокурора ссср був на той час його старший брат. Не витримавши жорстоких катувань, леплевський-молодший зізнався в усьому, чого від нього вимагали кати-слідчі, недавні колеги: що він фашист, троцькіст та агент розвідок багатьох держав. Під тортурами, коли від нього вимагали назвати імена спільників, заявив, що не хтось чужий, а саме старший брат завербував його до антирадянської організації. Замість покаятися перед смертю за страхітливі злочини проти українського народу, кат і душогуб дуже жалкував, що мало люду винищив в Україні. У липні 1938 р. «вірного сталінця, чесного більшовика, заслуженого чекіста» розстріляли. Старший леплевський ненадовго пережив молодшого брата.
У книзі спогадів М. Хрущов писав: приїхавши 1938 року з Москви до Києва, щоб як новообраний (насправді-призначений сталіним) перший секретар цк республіканської компартії, керувати урср, він застав тут жахливу ситуацію. Винищення людності було таким великим, неначе Україною декілька разів пройшла дика монголо-татарська орда. Достеменна кількість жертв комуністичного терору, мабуть, ніколи не буде встановлена. М. Хрущов на ХХ з’їзді компартії повідомив, що тільки за період з січня 1935 по червень 1941 року в усьому срср у різних формах було репресовано 19 млн 840 тис. осіб. Проте дослідники стверджують: насправді в той період репресій зазнало не менше 40 млн людей.
Нещадний фізичний терор, а також довготривала тотальна комуністична пропаганда – терор ідеологічно-духовний – призвели до світоглядної, психологічної і морально-етичної деформацій, до викривлень свідомості й розумового затьмарення значної частини суспільства. Результатом жорстокого зомбування декількох поколінь – цілеспрямованих впливів на розум, свідомість і підсвідомість десятків мільйонів людей, стало формування, за словами компартійних ідеологів, нової історичної спільноти – «савєцкава челавєка» або, як стверджують західні політологи й історики, – «гомо совєтікуса». Просто кажучи, «совка».
Московсько-комуністичний тоталітарний режим конвеєрним способом штампував цілковито аморальних осіб з роздвоєною, навіть розтроєною свідомістю (думають одне, кажуть друге, а роблять третє), позбавлених історичної пам’яті, достеменних, глибоких знань, вільних від докорів сумління (пройдисвітів і босяків, схильних до брехні, свавілля, насильства, грабунків, шахрайства, ошуканства тощо). Зате впевнених у власній винятковій зверхності щодо порядних людей. Сповнених ненависті й лютої злоби до всіх, хто не поділяє їхніх примітивних «цінностей». Агресивний імперський шовінізм, підігрітий тупою заздрістю, спрямований не тільки на окремих осіб, але й проти цілих народів. Передусім, тих, які без однопартійних диктатур і кривавих репресій створили демократичні, заможні, соціальні держави.
Продовженням ідеології і політичної практики більшовизму став рашизм. Його послідовники готові у будь-якій точці земної кулі проливати кров за московитські цінності: родіну, дикунський спосіб життя мільйонів «саатєчествєнніков». Й силоміць насаджувати близьким і далеким народам гнилий світогляд «рускава міра».
На жаль, Україна ще й досі не подолала жахливих наслідків московитської окупації і совєцько-комуністичного минулого. Яскравий доказ цього – слова, вчинки і діяльність багатьох представників попередньої і нинішньої «еліт». Складається враження: значна кількість керманичів усіх рівнів — не онуки і правнуки моральних українців – жертв комуністичних репресій, а нащадки й ідеологічні послідовники лютих катів нашого народу.
Святий обов’язок нинішнього і всіх майбутніх поколінь українців – знати правдиву історію рідного народу. Ніколи не забувати, що саме в умовах бездержавності Батьківщини наша нація зазнавала великомасштабних знущань антиукраїнської московсько-окупаційної влади: ідеологічних утисків, звірячих соціальних експериментів, грабунків, голодоморів, депортацій і жорстоких репресій.
Ми зобов’язані домогтися того, щоб до влади завжди приходили найкращі представники нового покоління українців, свідомість яких не була отруєна ні московсько-комуністичною, ні рашистською блекотою. Управління державою мають здійснювати люди вищою мірою патріотичні, відомі безкомпромісною боротьбою за волю Батьківщини, високоморальні й добре освічені. Але в жодному разі не лукаві пристосуванці, за якими (чи за їхніми батьками й дідами) тягнеться чорний шлейф злочинів.
Упродовж багатьох років разом з нами в Національному культурно-історичному заповіднику «Биківнянські могили» закатованих комуністами українців вшановують посли США і Канади, чільні представники дипломатичних відомств інших держав: Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Угорщини. Але жодного разу, навіть у довоєнні часи, ніхто не бачив у Биківнянському лісі в день скорботи дипломатів чи будь-яких інших представників московії і білорусі.
Анатолій Ковальчук,
онук репресованих українців —
Павла Ковальчука і Лавріна Зоренка
