Матеріал підготовлено в межах проєкту “Герої поряд з нами” за підтримки благодійного фонду “Family.ua”
Історії справжніх Героїв не завжди починаються з великих подвигів. Часто — з дитячого сміху, родинного тепла, мрій, що живуть у серці. Ігор Кравченко не народився Героєм. Але він обрав стати ним — свідомо, з глибокою вірою у те, що варто жити не лише для себе, а й заради інших.
19 лютого Шепетівка прощалася з Ігорем Юрійовичем Кравченком. Було багато квітів, сліз і мовчання. Але найбільше — вдячності. За життя, сповнене любові, честі, мужності. За те, що був поруч. І залишився — назавжди.
Ігор народився 11 квітня 1995 року. Змалечку був допитливим, чесним, світлим. Його серце тяглося до знань, а розум — до точності й логіки. Мріяв стати вчителем математики. Розв’язував задачі з азартом, як маленькі життєві головоломки. І здавалося, що попереду — звичайне життя: школа, родина, професія, мрії.
Та звичайним його шлях ніколи не був. Бо Ігор завжди був особливим — щирим, добрим, відкритим. Таким його пам’ятають у НВК №1, де він навчався. Такими його бачила родина — мама Тетяна, тато Юрій, сестра Інна. І брат, для якого цей біль особливо глибокий:
«Все дитинство ми провели поряд. Ми зростали на очах у батьків, разом ішли з дитинства у доросле життя. Дзвінкий сміх, рибалка, дитячі пригоди й наші довгі розмови — це назавжди залишиться в моїх спогадах. Ігор — це людина з великим серцем, щирою посмішкою й очима, сповненими жаги до життя. Він завжди приходив на допомогу. Він був мені не просто братом — він був моїм другом. А тепер — Герой для всієї країни.»
Після 9 класів Ігор вступив до Львівського ліцею імені Героїв Крут. Там сформувався як справжній чоловік — витриманий, дисциплінований, вірний принципам. Потім — Національна академія внутрішніх справ, де обрав фах юриста. У 2016-му розпочав службу у Шепетівській виправній колонії №98 як начальник відділення соціально-психологічної служби. У 2022-му отримав звання капітана внутрішньої служби.
У всьому, що робив, був чесним і відданим. Його поважали колеги, слухались підлеглі. Але навіть за серйозністю форми й посадою — завжди залишався просто Ігорем: відкритим, добрим, справедливим.
Футбол — ще одна велика любов у його житті. Попри травми й операції, він не полишав гру. Вмів знаходити радість у простих речах. Але найбільшою його цінністю була родина.
Його серце належало Мирославі — люблячій дружині, яка була для нього опорою. Ігор був ніжним, турботливим батьком для донечки Меліси та сина Максима. Мріяв про спільну відпустку, де всі разом просто будуть щасливі. Мріяв про мирне небо — для своїх дітей.
А потім — війна. І рішення, яке стало доленосним. Без відома рідних Ігор подався до Києва на співбесіду до 3-ї штурмової бригади. Пройшов її. 20 вересня 2024 року офіційно став частиною легендарного підрозділу.
«Він мав талант до стрільби, швидко адаптувався, вчився з пристрастю. Він був тим, хто йшов уперед першим. Без вагань. Надійний, справжній. Таким його й запам’ятали.» — згадують побратими.
Останній раз Ігор телефонував Мирославі 8 лютого. Сказав, що вирушає на завдання. Без зв’язку — на 8 днів. 14 лютого вона отримала від нього букет — як привітання до Дня закоханих. А 15-го — він прийшов уві сні. Тихо, ніжно. Наче востаннє прощався, залишивши по собі тепло, яке не згасне ніколи.
Ігор Кравченко не просто віддав життя за Україну. Він жив для неї. Для родини. Для кожного, хто потребував його підтримки, поради, усмішки. Ігор був світлом. І залишився ним.
Сьогодні ми можемо вшанувати його пам’ять не лише словами. Триває збір підписів за присвоєння Ігорю Юрійовичу Кравченку звання Героя України. Це найменше, що можемо зробити — за його жертовність, за вибір, який зробив.
Підтримати петицію можна за посиланням:
https://petition.president.gov.ua/petition/243092
Герої не вмирають. Вони живуть у наших серцях, у спогадах, у нашій боротьбі.
Слава Україні!
