У межах проєкту “Герої поруч з нами” ми продовжуємо розповідати про тих, хто зберігає наш спокій ціною власного життя. Сьогодні – історія двадцятирічного захисника із Шепетівки, солдата Андрія Дідука, життя якого обірвалося на фронті біля села Новоєгорівка на Луганщині.
“Він одразу зрозумів, що має боронити Україну” — згадує мати загиблого воїна Валентина Дідук.
— Коли почалась повномасштабна війна, він був ще студентом. Без вагань пішов у самооборону, чергував на блокпостах, допомагав, чим міг. Казав: “Не можу просто сидіти вдома, коли хлопці воюють”.
Андрій виріс у звичайній родині в Шепетівці, був молодшим сином. Навчався у ЗОШ №1, потім — у гімназії №5, після чого вступив до сільськогосподарського технікуму на бухгалтера. Рідні згадують: він був допитливим, життєрадісним, із загостреним відчуттям справедливості.
— Не терпів неправди. Якби бачив кривду — обов’язково заступався, навіть за незнайомих людей. І завжди говорив правду в очі, — додає брат Артем. — Хоч і був молодшим, іноді здавався старшим за нас усіх.
Мріяв стати десантником
У 2023 році Андрій пройшов відбір до 3-ї окремої десантно-штурмової бригади. Після навчання в Десні став оператором відділення радіоелектронної боротьби з БпЛА. Його побратими згадують: сміливий, дотепний, надійний.
— Він завжди жартував, підбадьорював. І водночас — дуже зосереджений на завданнях. Його було не зламати, — каже один із товаришів по службі. — Таких молодих, свідомих і відданих мало. Це велика втрата.
11 листопада Андрій востаннє вийшов на зв’язок з рідними. Повідомив, що “все добре”. Вже наступного дня, 12 листопада 2024 року, його життя обірвалося — під час повернення із завдання воїн загинув від удару ворожого дрона.
“Не встиг повернутися з війни живим, але повернувся Героєм”
Прощання з Андрієм відбулося 16 листопада на центральній площі Шепетівки. Його поховали на міському кладовищі. У громаді цей день оголосили Днем жалоби.
Андрій не встиг відсвяткувати свій 21-й день народження — він мав би бути 25 листопада. Планував приїхати додому в кінці місяця, побачити рідних і друзів. Та замість обіймів — траурна стрічка на труні та сльози всієї громади.
— Це біль, який не вщухне. Але і гордість — бо він не злякався, — говорить його мати Валентина. — Він — справжній чоловік. Справжній воїн. Справжній українець.
