Нетішинська громада провела в останню земну дорогу військовослужбовця Володимира Стадніка — командира відділення кулеметного взводу штурмової спеціалізованої роти штурмового спеціалізованого батальйону. Він загинув під час виконання бойового завдання, залишившись вірним військовій присязі, Україні та своїм побратимам до останнього подиху.
Живий коридор із державними прапорами, квітами та схиленими у скорботі головами став останньою даниною поваги полеглому Воїну. Нетішинці навколішки проводжали Захисника в останню путь, однак цього дня людей було небагато. Це ще раз нагадує, наскільки важливо пам’ятати про тих, хто віддав життя за свободу України, і знаходити час, щоб віддати їм останню шану.
Володимир Стаднік народився 16 жовтня 1989 року в селі Мокре Ковельського району Волинської області. Його дитинство минуло під опікою бабусі Наталії та дідуся Федора, які стали для хлопця найріднішими людьми. Разом із двоюрідною сестрою Євгенією вони виховували його у повазі до праці, доброті та людяності.
Після втрати бабусі Володимир навчався у Ковельській школі-інтернаті. Згодом здобув професію тракториста у професійному ліцеї села Овадне Володимирського району Волинської області. Пізніше переїхав до Красилова, де працював на одному з місцевих підприємств.
Новий етап у його житті розпочався у 2022 році, коли він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою. Саме тоді Володимир переїхав до Нетішина. Тут його знали як працьовиту, відповідальну та чесну людину, а рідні згадують його врівноваженим, щирим, справедливим і мужнім.
У 2024 році Володимир добровільно став на захист України. Він виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Про фронтові будні говорив небагато, однак саме війна повністю розкрила його характер — відважний, принциповий і незламний.
Побратими згадують Володимира як командира, який ніколи не ховався за спинами інших. Він завжди був поруч зі своїми військовими, першим ішов туди, де було найнебезпечніше, підтримував підлеглих власним прикладом і не залишав нікого в біді.
Особливе місце у його житті займала родина. Разом із дружиною Ольгою вони виховували п’ятьох дітей — доньок Єлизавету, Ангеліну та Мирославу, а також синів Максима і Тимофія.
Наймолодшу донечку Мирославу, якій виповнився лише рік, Володимир так і не зміг обійняти. Через службу він бачив її лише під час відеодзвінків, але щодня думав про свою сім’ю. Кожну вільну хвилину прагнув провести з рідними, а серед своїх захоплень особливо любив мотоцикли.
За час військової служби Володимир неодноразово зазнавав поранень. Попри осколки, які назавжди залишилися в його тілі, після лікування він щоразу повертався на передову. Він не міг залишити тих, із ким разом боронив країну.
Не раз під щільними ворожими обстрілами військовий рятував поранених побратимів, виносив їх у безпечні місця, ризикуючи власним життям, а також брав участь у знешкодженні ворожих FPV-дронів. Для свого підрозділу він був людиною, на яку завжди можна було покластися.
5 липня Володимир мав розпочати довгоочікувану відпустку. Однак перед підрозділом стояло чергове бойове завдання, і він вирішив залишитися поруч із побратимами. Це рішення стало останнім.
7 липня 2026 року солдат Володимир Стаднік загинув під час виконання бойового завдання у Запорізькій області.
У скорботі за полеглим Воїном залишилися дружина Ольга, двоюрідна сестра Євгенія, доньки Єлизавета, Ангеліна та Мирослава, сини Максим і Тимофій, рідні, друзі та бойові побратими.
Світла пам’ять про Володимира Стадніка житиме у серцях усіх, хто його знав.
Герої не вмирають!
