Матеріал із циклу “Герої поруч з нами”, реалізований за підтримки благодійного фонду “Family.ua”
27 травня 2022 року назавжди залишиться чорною датою в історії Славутської громади. Саме цього дня у запеклому бою з російськими окупантами на Донеччині загинув Михайло Васильович Афанасьєв — старший солдат Збройних Сил України, розвідник, командир бойового розрахунку реактивної системи залпового вогню, наш земляк і герой.
Та попри військове звання, ми пам’ятаємо його насамперед як добру, щиру, світлу людину. Сина, брата, чоловіка, батька, друга… Людину, яка ніколи не стояла осторонь, коли була потреба захищати.
Михайло народився 6 вересня 1989 року в мальовничому селі Довжки Славутського району. У 2007 році з відзнакою закінчив Славутську гімназію №5.
«Він був дуже світлим хлопцем, із глибоким поглядом. Михайло мав вроджену гідність — не ту, що нав’язують, а ту, яка виходить зсередини», — згадує його шкільна вчителька пані Надія.
Після школи Михайло здобув фах провідника вагонів у Козятинському міжрегіональному вищому професійному училищі залізничного транспорту, працював у Ковельському та Одеському депо, згодом — за різними напрямками діяльності. Але його життя змінила війна.
У жовтні 2019 року, не вагаючись, Михайло підписав контракт на службу в Збройних Силах України.
«Він не радився, не вагався. Просто одного дня сказав: “Я мушу бути там, де вирішується доля країни”», — пригадує його сестра Тетяна.
Він служив у розвідці, командував реактивною системою залпового вогню, брав участь у боях у зоні АТО/ООС. За службу був неодноразово нагороджений — подяками, грамотами, званням старшого солдата. Його побратими кажуть: Михайло не просто служив — він жив цією боротьбою за правду, свободу й майбутнє своїх дітей.
«Коли було страшно — Михайло мовчки робив свою справу. Він був опорою. Вогнемет міг би впасти поруч, а він лише кивнув — мовляв, тримайся, усе буде. Він був із тих, на кого можна було спертися навіть у пеклі», — ділиться побратим із позивним «Дід».
27 травня 2022 року, на передовій Донеччини, Михайло загинув під час виконання бойового завдання. Він не злякався. Він залишився на позиції до кінця.
«Михайло зробив усе, щоб урятувати побратимів. Саме завдяки його діям вдалося уникнути ще більшої трагедії», — розповідає один із військовослужбовців, який був поруч у ті страшні хвилини.
Михайло залишив по собі дружину — Тетяну Миколаївну, двох дітей — сина Дмитра й донечку Амелію, батька — Василя Петровича та сестру — Тетяну. Усі ці роки рідні несуть біль утрати гідно, зі світлою пам’яттю в серці.
«Дітки пам’ятають його кожного дня. Вони говорять про нього, як про героя. І я кажу: “Ваш тато — не лише тато, він — захисник України. Завдяки йому ми живі”», — ділиться дружина.
Михайло похований у рідному селі Довжки з усіма військовими почестями. Тоді, у червні 2022 року, вся громада вишикувалась живим коридором, приклавши руку до серця, прихиливши коліно, схиливши голови. То було прощання з людиною, яка стала символом мужності, гідності та любові до України.
«Неможливо було стримати сліз. У той день не було байдужих. Це був не просто прощальний день, а свідчення того, що Михайло став частиною історії всієї громади», — згадує односельчанка Марія.
Минуло три роки. Час минає, але біль не слабшає. Ми вчимося жити без Михайла, але жити так, аби бути гідними його подвигу.
«Коли стає важко — я згадую його. Його витримку, його спокій. Він ніби й зараз поруч. Мовчки підтримує», — каже побратим.
Світла пам’ять про Михайла Афанасьєва — це більше, ніж смуток. Це нагадування, що наша свобода вистраждана й вистояна, заплачена життям найкращих.
