Глина, гончарний круг і пам’ять поколінь: 88-річна жителька Хмельниччини понад 40 років створювала глиняний посуд
«Ганка палить горшки, то підем ввечері посидим», — колись казали сусіди, коли жінка розпалювала піч для випалювання глиняного посуду. Тоді біля неї збиралися люди, грілися взимку, а влітку пекли кукурудзу. Сьогодні ці спогади повертають у часи, коли гончарство було не просто ремеслом, а частиною повсякденного життя. 88-річна жителька Хмельниччини Ганна Шевера понад 40 років виготовляла горщики, глечики, горнятка та макітри, продовжуючи справу своїх батьків і дідів.
Гончарству пані Ганна присвятила значну частину життя. Глину для роботи добувала самостійно в місцевих копальнях. За її словами, там було два види сировини: «тлуста» — жирна глина, та «пісна» — знежирена. Обидва різновиди потрібно було змішувати у правильних пропорціях.
«Пісної глини приблизно я чотири мішки приносила. А тлустої — два», — пригадує жінка.
Після цього починалася нелегка підготовча робота. Глину замочували, розбивали довбнею, ретельно місили, а потім розкачували качалкою. Лише тоді матеріал ставав придатним для роботи на гончарному крузі.
Кожен виріб потребував уваги й вправності. Коли форма була готова, посуд залишали сохнути — на подвір’ї, у сінях або просто в хаті. Готових виробів накопичувалося чимало. Пані Ганна пригадує, як одного разу перед сімейною подією довелося терміново звільняти місце в будинку від висушеного посуду.
«Коли моя мама померла, то в мене було півтори тисячі зроблених горщиків сухих в сінях і в хаті. І тут збіглися жінки. Всі бігом перенесли все на хатню гору. Позамітали, тоді вже покійницю привезли. Таке наше життя було», — розповідає вона.
Наступним етапом було випалювання. Для цього на подвір’ї облаштовували спеціальну піч, у яку за один раз можна було завантажити до півтори тисячі виробів. Це була окрема велика робота, яка вимагала часу, досвіду та вміння правильно розмістити посуд.
Масштаби виробництва вражали навіть за сьогоднішніми мірками. За один випал могли підготувати сотні різноманітних виробів: близько 500 макітер, 300 горняток і 100 гладущиків. А за день сама майстриня могла виготовити 60–70 горняток різного об’єму — на один, два чи три літри.
«Тяжко було, але цікаво. Іноді казали: “Ганка палить горшки, то підем ввечері посидим”. Приходять тут сусіди, гріються, як зимою, а як літом, то ломили кукурудзу, теребили, ставили на пренти і пекли. Якби зараз мені дай ті роки», — з теплотою згадує Ганна Шевера.
Глиняний посуд мав своє призначення майже в кожному господарстві. У гладущиках, наприклад, пряжили молоко та відігрівали сир. І цей процес, за словами майстрині, мав особливий смак і запах, які важко відтворити сучасним кухонним начинням.
«Напалила в п’єцу, вигорнула жар, гладущики з сметаною зібрала, сунула в п’єц, воно відігрілося і пахне сирцем, красота. Що з гладущиків, то не з каструлі сир. Але це було, а зараз вже загуло. А так колись ще мама робила», — ділиться спогадами жінка.
Гончарство для родини було не лише традицією, а й можливістю заробити. Упродовж дня Ганна Шевера працювала в колгоспі: мала норми буряків, картоплі та кукурудзи. А вже після роботи бралася за глину. За місяць колгоспної праці отримувала 15 карбованців, тому виготовлення та продаж посуду на міських базарах були важливим додатковим заробітком.
Одну макітру тоді продавали за два карбованці, а за півтори тисячі виробів можна було виручити близько 400 карбованців.
Проте працювати майстрам доводилося не завжди легко. Ганна Шевера пригадує й часи, коли гончарство намагалися заборонити, а печі, у яких випалювали посуд, руйнували.
«Було всілякого. Ой, було. Було таке, що наш голова колгоспу, царство йому небесне, заставив свою бригаду їхати і розвалювати печі. Приїхали і повалили нам її. Щоб ми не робили горшки», — розповідає майстриня.
Попри труднощі, ремесло в родині не переривалося. Гончарями були батьки та діди пані Ганни. Знання й уміння передавалися від старших до молодших, від одного покоління до іншого. Так гончарство залишалося частиною родинного життя протягом багатьох років.
Сьогодні жінка з сумом говорить, що продовжувачів цієї справи майже не залишилося. Молодь уже не береться до гончарного круга, а старші майстри поступово відходять.
«Одні вмирали, а другі навчилися робити і робили. А зараз вже все, нема. Ні молоді не роблять, ні старі. Молодих нема», — каже Ганна Шевера.
У спогадах 88-річної майстрині оживає цілий світ, у якому глина перетворювалася на потрібні кожній родині речі, а біля печі збиралися сусіди й тривали вечірні розмови. Це історія не лише про давнє ремесло, а й про людей, які своєю працею творили побут, традиції та пам’ять рідного краю.
І поки живі ті, хто пам’ятає гончарний круг, знає секрети глини й може розповісти про давні печі, маємо можливість зберегти ці історії для наступних поколінь.
