Хмельницькому сьогодні 595 років. А Ісааку Веретіну — 100. Із них ціле століття припало на життя в одному місті — спочатку Проскурові, а згодом Хмельницькому.
Він народився тут ще тоді, коли місто мало зовсім інший вигляд. Пам’ятає старі будинки, базар, костел, перші автобуси, черги за хлібом після війни, будівництво кінотеатру. Пам’ятає Проскурів таким, яким його вже майже ніхто не може побачити.
А сьогодні, попри свій поважний вік, Ісаак Веретін любить прогулюватися центральною Проскурівською і дивитися, яким стало його рідне місто.
Його дитинство — це ще Проскурів
Ісаак Веретін народився 13 квітня 1926 року. Своє дитинство він провів неподалік того місця, де нині стоїть Будинок побуту.
Тоді там був звичайний двоповерховий будинок, у якому жила його родина.
Місто в дитячих спогадах Ісаака зовсім не схоже на сучасний Хмельницький.
Він пам’ятає синенький автобус, який у 1930-х роках почав курсувати вулицями Проскурова. Пам’ятає старий базар і костел, який стояв неподалік їхньої оселі.
Особливо добре запам’ятався момент, коли костел руйнували.
Дітлахами вони бігали біля зруйнованої будівлі й навіть збирали трубочки від органа, які валялися просто на вулиці.
Пам’ятає чоловік і те, як будували кінотеатр Чкалова.
Для сучасного мешканця Хмельницького це вже історія. Для Ісаака — спогади дитинства.
Війна прийшла у його 15 років
Коли почалася Друга світова війна, Ісааку було 15.
Він пам’ятає перші вибухи, евакуацію та прощання з батьком, який працював у міськвиконкомі й був залучений до евакуаційної комісії.
Родина виїхала до Казахстану. Там Ісаак працював на заводі, а додому повернувся вже у 1945 році.
Проскурів після війни був зовсім іншим.
Розбиті будинки, вибиті вікна, нестача найнеобхіднішого. Родині навіть довелося шукати нове житло — їхню колишню квартиру вже займали інші люди.
Та найбільше в пам’яті залишився голод.
Ісаак згадує, як люди серед ночі ставали в черги за хлібом, у якому було більше гороху, ніж борошна.
Можливо, саме тому його спогади про той час сьогодні звучать особливо сильно. Він не читає про історію міста — він її пам’ятає.
Понад 40 років — людям і своїй справі
Після війни Ісаак здобув професію зубного техніка — пішов шляхом свого дядька.
Понад 40 років він працював у стоматологічній поліклініці.
Каже, робота була непроста й дуже відповідальна: те, що виготовляєш, людина мала носити й користуватися ним щодня.
У 1989 році Ісаак пішов на пенсію. Каже, відпускати його не дуже хотіли — замінити досвідченого працівника було непросто.
Так завершилася ще одна велика частина його життя.
Але не завершилася його історія з містом.
Проскурівська, яка пам’ятає його кроки
Сьогодні Ісаак Веретін любить гуляти центральною вулицею.
Він дивиться на сучасний Хмельницький — і подумки бачить інше місто.
Там, де тепер звичні для всіх будинки й магазини, колись були рибний магазин і великий гастроном. Пам’ятає будинок Журавльової, старі двоповерхові будинки, місця, де вирувало зовсім інше міське життя.
Деякі з цих будівель збереглися, деякі зникли, а від інших залишилися тільки фотографії та спогади.
Саме тому прогулянка Проскурівською для Ісаака — це трохи більше, ніж просто прогулянка.
Це зустріч одразу з двома містами — тим, яке бачать сучасні хмельничани, і тим, яке продовжує жити в його пам’яті.
Сто років — поруч із містом
Сьогодні Хмельницькому виповнюється 595 років.
І серед усіх цифр та історичних дат є одна особлива: 100 років із них — це життя Ісаака Веретіна.
Він народився у Проскурові, пережив війну й евакуацію, побачив післявоєнну розруху, працював, створював родину, виховував дітей і дочекався онуків та правнучки.
А місто весь цей час змінювалося разом із ним.
Можна прочитати десятки книжок про те, яким був старий Проскурів. Можна переглядати архівні фотографії, шукати старі карти й відновлювати історію будинків.
А можна просто пройтися поруч із людиною, яка все це бачила.
І послухати.
Бо поки живуть такі люди, історія міста — не лише в архівах.
Вона поруч. На Проскурівській. У старих фотографіях. У спогадах. У голосі людини, яка пам’ятає місто ще зовсім юним.
