Четвер, 14 Листопада
Shadow
Головна » Актуально » » Ким був Блаженний Ян Бейзим – єзуїтський місіонер із Шепетівського району?

Ким був Блаженний Ян Бейзим – єзуїтський місіонер із Шепетівського району?

Ким був Блаженний Ян Бейзим – єзуїтський місіонер із Шепетівського району?

Оселю його батьків спалили росіяни, а сам він був змушений із 13 років вчителювати, аби допомогти матері прогодувати чотирьох молодших братів та сестер. Життя, яке обрав собі Ян Бейзим, відрізнялось від того, яке було подароване йому долею. Син знатного роду, який пішов стежкою смирення та віри. У своїй душі він мав стільки любові, що її вистачило, аби “віддати життя за своїх братів”. Його благі справи та служіння людям зробили постать місіонера відомою по всьому світу, а 20 років тому, задовго після смерті Яна Бейзима, його беатифікували, піднесли до рангу Блаженних.

Його називали “апостолом прокажених”. Ян Бейзим був першим місіонером, який пішов жити разом із хворими на проказу. Священник намагався показати своїм підопічним шлях до Бога та полегшити їх життя на землі. Так він заснував на Мадагаскарі лепрозорій (спеціалізований заклад, де хворі на проказу отримують лікування). Для того, аби створити такий на віддаленій території, Бейзим у дощ та палюче сонце пішки подолав майже 400 кілометрів. І він його створив. Марана, заснована отцем Бейзимом, працює і до сьогодні, надаючи духовну та медичну підтримку тим, хто її потребує.

Самаритянська місія Яна Бейзима на Мадагаскарі, де він допомагав словом та ділом місцевим, стала справою, яка покращувала життя людей і вартувала Янові його власного.

Те, що ми справедливо визнаємо героїзмом, стає ще ясніше на наших очах, коли воно постає в житті конкретної людини в контексті великої простоти та «звичайності». Ось як це з о. Бейзимом, – писав про Бейзима о. Картка Кароль Волтила.

Австро-угорський шляхтич Волинських земель

Ян Бейзим народився 15 травня на території сучасного Шепетівського району (нині це село Бейзими Ліщанської ради Сахновецької ТГ). Тоді, у 1850 році, ці землі належали до Волинської губернії.

Dom, w którym urodził się Jan Beyzym - Beyzymy
Будинок, де був народжений Ян Бейзим

Народжений на Волині у маленькому дворі Бейзимів, Ян мав австро-угорське громадянство та польське коріння, батьки Бейзима були шляхетського роду. Мати Яна, Ольга Бейзим (у дівоцтві Стадницька) мала графське походження.

Hr. Olga Stadnicka-Beyzym mama bł. Jana Beyzyma - JAN BEYZYM
Ольга Стадницька Бейзим
Шренява (герб) — Википедия
Герб польського роду Шренява (родини матері Яна Бейзима)

Родина, в якій окрім самого Яна, котрий був найстаршим, було ще четверо дітей, мала статус та статки. У володінні батька, польського шляхтича, Яна (старшого) Бейзима були маєтності в Онацьківцях (сучасний Полонський район), де і мешкала родина до 1863 року. Там же діти під керівництвом гувернанток здобували освіту. Сім’я Бейзимів була напрочуд релігійною.

Карта територій сучасної півночі Хмельниччини. Волинська губернія, 1850 рік

1863 року батько Бейзимів взяв участь в антиросійському Січневому визвольному повстанні, яке мало на меті відновлення незалежності Речі Посполитої та становлення державності. Повстанці програли у битві, частина з них загинула. Шляхтичів, що брали участь у цих боях, російська сторона засудила до висилки у Сибір чи, навіть, страти.

Hr. Jan Beyzym, ojciec bł. Jana Beyzyma
Ян Бейзим (батько)
POL COA Beyzym.svg
Безум герб роду Бейзимів, різновид гербу Великого князівства Литовського (Погоня)
Coat of arms of the January Uprising.svg
Герб повстанців: Корона Королівства Польського (Білий орел), Велике князівство Литовське (Погоня) та Велике князівство Руське (Архангел Михаїл) 1863 року

Янові Бейзиму дистанційно присудили смертну кару, а маєток, де жила родина, розграбували і спалили російські казакі. Батькові родини вдається втекти. В цей час мати забирає дітей та переїздить до Києва. Аби прогодувати свою сім’ю, 13-річний Ян Бейзим йде вчителювати.

– Протягом кількох років мого дитинства я постійно бачила його під час канікул, Різдвяних та Великодніх свят, які він і його брати разом з матір’ю (після сумних подій 1863 року) проводили у мого дядька Владислава Ґурского. Мої спогади про Бейзимів датуються, однак, 1865 роком, коли я, п’ятирічна, залишилась сиротою після смерті матері. Тоді молоді Бейзими оточили мене добротою і ласкою, адже всі ті хлопці мали надзвичайно добре серце, а особливо Ясь і Казьо. Ясь, як на свій вік, був дуже серйозним, неговірким. Він не любив гучних зборищ. Дуже був добрий. Я не пам’ятаю, щоб Ясь і Казьо, хоч коли-небудь, сварилися чи билися, – пригадує пані Яніна Ґурска, двоюрідна сестра та подруга дитинства. – Часто приїжджали його двоюрідні брати, такі собі бовдури, що дозволяли собі не завжди доречно пожартувати. Ясь із цим всім не мав нічого спільного. Не пам’ятаю, щоб він хоч колись сказав щось необдумано, чи дошкульно. Останній спогад про нього, що врізався мені в пам’ять, – те, як завзято він діяв під час страшного пожару, що повністю знищив всі господарські будівлі і щойно привезене збіжжя мого батька. Він цілу ніч стояв при помпі разом із дядьком Міколаєм Стадніцкім. Вони працювали, як прості робітники, тільки набагато ревніше.

Ян Бейзим з братом, сестрою (ймовірно Зофією Бейзим (після заміжжя Четвертинською)) та дядьком

Також за темою: Палац Четвертинських у Стриганах: легенда кохання й самогубства (відео)

– Канікули Ян зазвичай проводив у Слідах (сучасний Могилів-Подільський район Вінницької області), на Поділлі, у гроні рідних, у моїх батьків Владиславових Ґурскіх (його мати була рідною сестрою моєї матері). Ян, завжди серйозний і, як найстарший за віком, опікувався молодшими братами та сестрами. Він уникав нас дівчаток. Правда і те, що його одяг не дуже пасував до великосвітських салонів. Скинувши мундир учня гімназії відразу після приїзду, він взував довгі чоботи і куртку, так звану гуню з грубого сукна, або полотняний кітель і ніяка сила не могла його змусити переодягтися у відповідний одяг, – написала у листі 1905 року пані Октавія з Ґурскіх Падлєвскєй.

За рік він стає учнем ІІ Київської гімназії. Хлопець отримує змогу навчатись після того, як родина повертає собі частину майна на Волині. 1871 року юнак закінчує навчання, у його планах – вступ до духовної семінарії.

– Під час канікул, а потім майже рік (1871 – 1872), який він провів у нас перед своїм від’їздом до Галичини, він завжди допомагав моєму батькові у ведені господарства. Він дуже любив фізичну працю, він відчував в ній потребу і почувався неймовірно щасливим, провівши цілий день на коні, чи накосившися косою до сьомого поту, чи напрацювавшись ціпком чи сокирою так, що «аж кістки мокрі» (любив говорити Ян). Він сердечно і приязно відносився до селян і прислуги… Всі дуже сумували, коли він від’їжджав зі Слідів.

Після того Ян отримує змогу дістатись Порудного, де вперше за роки розлуки зустрічається з батьком. Саме йому хлопець розповідає про своє бажання стати духівником та служити людям. Дослідники вважають, що Ян приймає рішення вступити до ордену єзуїтів, скоріше за все, за порадою свого батька, котрий підтримував близькі стосунки з цим орденом.

Від семінариста-єзуїта до “апостола прокажених”

До єзуїтського ордену Ян Бейзим вступає 10 грудня 1872 року. Далі на нього чекають два роки новіціату, вивчення теології, штудіювання філософії та гуманітарних наук.

Сан священника Ян Бейзим отримує 26 липня 1881, після висвячення єпископом Альбіном Дунаєвскі. Після цього о. Бейзим прибуває до Тернопільського конвікту. Там його призначають вихователем молоді. Опісля останнього етапу чернечого духовного формування (третьої пробації) священник, склавши останні обіти, розпочинає працю у Хирівському конвікті (найбільший навчальний заклад Речі Посполитої). Там упродовж десяти наступних років Ян Бейзим виховує молодь, викладає французьку та російську мови, керує лазаретом. Його вихованці згадують про Бейзима, як про турботливого та лагідного наставника.

Спомини мого дитинства, що збереглися у пам’яті, повертають мене думкою до вечорів в інфірмерії, коли, вже будучи у ліжку, ми, затамувавши подих, немов зачаровані, слухали оповідань про крилатих гусарів, про боротьбу за незалежність Польщі. Ніхто би не повірив, що той син графині Стадніцкої, з грубуватими, монголоїдними рисами обличчя, зумів нам в Хирові, так вміло і вправно, замінити турботливу, лагідну матір, – про це 1937 року в «Хирівському часописі» написав Чеслав Длуголенцкі, вихованець конвікту.

Ян Бейзим навчав своїх вихованців відчувати серцем, він читав їм з кафедри “Вогнем і мечем”, “Пригоди Марка і Агапіта”, давав книги, аби вони читали, водив до своєї різьбярської майстерні.

Rzeżby wykonane przez o. Beyzyma
Ojciec Beyzym przy warsztacie rzeźbiarskim
Tabernakulum wyrzeżbione przez o. Beyzyma

Як розповідає у своїй монографії Людвік Ґжебєнь, Бейзим мав великий вплив та був наставником одного з найвидатніших скульпторів та архітекторів Польщі – Антонія Вивульського, автора пам’ятника, присвяченого 500-річниці битви під Грюнвальдом.

– Перші кроки свого мистецького покликання він робив у моїй кімнаті. Ні в кого з нас не було сумнівів, що з нього виросте справжній скульптор, – писав Ян Бейзим. 

Вивульский, Антоний — Википедия
Антоній Вивульський
Битва під Грюнвальдом - 611-та річниця
Грюнвальдська битва

Водночас, працюючи із молоддю, отець Ян прагнув присвятити себе служінню найбільш нещасним та зневаженим суспільством людям – прокаженим. На той час проказа була невиліковною та заразною хворобою, інфікованих нею ізолювали, тому хворі не лише страждали від наслідків недуги, а й від голоду та супутніх хвороб. Книга «Три роки серед прокажених» о. Яна Вегінгера, місіонера в Бірмі, спонукає Яна Бейзима присвятити своє життя служінню хворим проказою.

– Адже стільки тисяч прокажених страждає і помирає без духовної та мирської допомоги. Можливо була би на те воля Господня, щоб у моїй особі хоча б трішки допомогти та полегшити долю отих бідолашних. Щось мене спонукає ворушити цю справу, – говорив Ян Бейзим.

У віці 48 років, важко здобувши згоду Генерала ордену на виїзд на Мадагаскар, 17 жовтня 1898 року Ян Бейзим навзавжди покидає Батьківщину. Поїхавши до Франції 10 листопада кораблем із Марселя, місіонер вирушає до Мадагаскару. 30 грудня він прибуває до столиці Антанавіру, де отримує призначення для роботи у притулку для хворих проказою, який із 1872 року існує в Амбахіворака.

Ojciec Beyzym karmi trędowatego

У своєму служінні отець Бейзим є самовідданим, він переїздить до своїх “пташенят” у притулок, де живе разом з ними. Місіонер хвилюється, що недостатньо знає мову, аби навчати катехізісу та полегшити духовні страждання своїх підопічних. Тому він молиться до Богоматері, аби Вона допомогла йому опанувати цю мову.

Водночас він ділиться своєю їжею та намагається полегшити фізичний біль “пташенят” – майструє примітивні протези, без страху заразитись перев’язує болючі гнійні рани.

У нього не було почуття відрази до їх ран, а навпаки, він хотів мати ці рани на своєму тілі, щоб таким чином полегшити їх долю. Бачачи, як важко хворим працювати скаліченими руками, він писав, що «охоче поробив би все за всіх, щоб тільки полегшити їх страждання.

Ojciec Beyzym przy umierającym

Його любов до хворих була батьківською, він не потурав їм, він вмів їх виховувати. Він докоряв їм, робив зауваження, часом м’яко, часом різко, залежно від ситуації. Саме тому він старався бути завжди разом із хворими. «Я не віддаляюсь від них ні на крок», – згадує о. Леон Дервіль.

Ян Бейзим розуміє, що люди потребують закладу, де про них потурбують у духовному та медичному плані, тому ініціює будівництво лепрозорію. Кошти на нього збирає по небайдужих.

З кожною поштою, написав Бейзим у листі 28 січня 1900 року, – мушу вислати, як завжди, принаймні кільканадцять листів в найрізноманітніші сторони, тому поспішаю, як завжди, з писанням стільки, скільки можу. Ніколи мені до цього не снилося, що муситиму колись у житті так переписуватися. Ось, наприклад, нещодавно вислав листи до Америки, Італії, Росії, Франції і Галичини. Аж легше зітхнув, коли все це відправив. Але трудна рада, положення моїх убогих вимагає того, щоб жебрати, тому мушу мазати.

1902 року наприкінці вересня отець залишає Амбахіворака. 3 жовтня, вирушивши до Фіанаранцуа, у місце розташування майбутньої лікарні, у спеку та дощ пішки Ян Бейзим долає 395 км.

Fragment planów szpitala w Maranie
budowa Marany
Schronisko w Maranie, mieszkania chorych
Будівництво Марани

Ян Бейзим чітко слідкує за процесом будівництва і тим, аби кошти меценатів йшли саме на потреби закладу, адже такою була воля благодійників. 16 серпня 1911 року лепрозорій прийняв перших пацієнтів. Розподіл у палатах був за статевою ознакою, за абсолютним переконанням Бейзима. Це було комфортно із точки зору гігієни та моралі. Проказа не поширювалась на дітей та не було місця розпусті.

Marana, sypialnia mezczyzn

Невдовзі  стан здоров’я самого Яна Бейзима погіршується. Отець важко занедужав, хвороба завдавала йому страждань, а на тілі з’явились пролежні.

Ночами він від болю стогнав, але коли його питали про його важкий біль, він відповідав, що хіба ж можна порівнювати його страждання до страждань Христа. Перед смертю Отець попросив брата-ченця, який опікувався ним під час хвороби, щоб той пішов та перепросив прокажених від його імені за все, чим Отець їх скривдив чи образив. Почувши такі слова, хворі вибухнули гірким плачем.

2 жовтня 1912 року отця Яна Бейзима не стало, він назавжди знайшов свій прихисток у Марані і до нині його останки спочивають у місцевій каплиці.

Kaplica z sarkofagiem bl. J. Beyzyma w Maranie

Справа і слава: століття потому

Упродовж свого життя Ян Бейзим називав себе “слугою прокажених” і не сприймав, коли його кликали “апостолом”. Він був надто відданий своєму служінню і найбільшим його страхом було втратити покликання.

Великі справи, які творив місіонер для ближніх, принесли йому славу, якої той ніколи не прагнув. 18 серпня 2002 року Папа Ян Павло ІІ зарахував Слугу прокажених отця Яна Бейзима до лику Блажених Католицької Церкви.

Беатифікація Апостола прокажених Яна Бейзима. Краків, Блоня, 18 серпня 2002 року

Від дня смерті Яна Бейзима минуло 110 років та 20 – від року його беатифікації. Справа, яку він започаткував, розвивається і до нині. Лікарня у Марані досі є прихистком для хворих, де дбають про їх тіла та душі. А вже сучасні “пташенята” шанують пам’ять.

– У неділю, понеділок і вівторок, разом із о. Мішелем, я служу Святу службу. Сповідаю, уділяю інших, необхідних хворим, таїнств. Коли я дивлюся на оцих стражденних, я думаю про те, скільки праці і серця мусив вкласти в цю справу о. Бейзим. Як він повинен був любити отих хворих, щоб присвятити їм цілого себе. Я тішуся з того, що мешканці Марани пам’ятають про нього, знають ким він був і чим вони йому завдячують. Часто бачу їх похилених у молитві біля саркофагу із тлінними останками бл. о. Яна, – говорить о. Юзеф Павловські, священик лепрозорію в Марані.

w kaplicy w Maranie
Marana - fragment zabudowań. Dach pokryty blachą z Polski sprowadzoną przez o. J. Beyzyma
Сучасна Марана

Ян Бейзим є героєм для жителів Мадагаскару. Йому встановлені пам’ятники, на честь нього названа вулиця та школа. А 12 жовтня, день спочинку святого, є великим днем для місцевих. Тут влаштовують паломництва до Марани та молебені у каплиці, де спочиває Бейзим.

В Україні у Бейзимах на місці будинку, де народився святий, встановили капличку його імені. Її у 2012 році освятив єпископ Леон Дубравський.

Poświęcenie kapliczki Jana Beyzyma w Beyzymac4

У Хмельницькому на Гречанах було збудовано реколекційний дім його імені, а добру новину сповіщає прихожанам дзвін, що носить ім’я блаженого отця.

Wejście do kościoła par. św. Anna, Greczany

У тексті використано матеріали та фото сайту “Блаженний Ян Бейзим”

Популярні пости