У час, коли старовинні речі дедалі частіше опиняються на смітниках або припадають пилом на горищах, житель Хмельниччини Анатолій Стасюк уже багато років рятує від забуття історію рідного краю. У Деражні лікар за фахом створив власний музей народного побуту Поділля, де сьогодні зберігається близько 200 експонатів, а найстарішому з них понад півтора століття.
Для більшості людей старий глечик, прядка чи коромисло — це просто речі з минулого. Для Анатолія Стасюка кожен експонат має особливу цінність, адже зберігає пам’ять про покоління подолян, їхню працю, традиції та повсякденне життя.
Захоплення старовиною розпочалося ще в юності. За словами чоловіка, любов до історії й музеїв прищепив батько. Родина часто відвідувала музейні заклади Вінниччини, і саме тоді у хлопця виникло бажання зберігати предмети минулого.
Сьогодні у його музеї можна побачити десятки речей, якими користувалися мешканці Поділля ще сто і більше років тому. Тут представлені прядки, жорна, коромисла, ткацькі верстати, старовинний посуд для печі, вишиті рушники, подушки, сорочки та інші предмети домашнього вжитку.
Частину експонатів колекціонер знаходив самостійно під час подорожей селами та спілкування з людьми. Інші ж потрапили до музею завдяки місцевим жителям, які знають про його захоплення і охоче передають старовинні речі на збереження.
«Кожна річ для мене — золото», — говорить господар музею. Саме тому колекція постійно поповнюється новими знахідками.
Особливе місце серед експонатів займає старовинний глечик із сірої глини. За оцінками власника, його вік перевищує 150 років. Цю річ Анатолій Стасюк знайшов ще в дитинстві, і вона досі залишається одним із найцінніших експонатів колекції.
Не менш дорогими для чоловіка є весільні сорочки його батьків. Ці родинні реліквії нагадують про зв’язок поколінь та є своєрідним символом родинної пам’яті.
У музеї також можна побачити традиційні подільські рушники, оздоблені ручною вишивкою, старовинні вертути, предмети селянського побуту та знаряддя праці, які ще кілька десятиліть тому були невід’ємною частиною життя українського села.
Цікавим є той факт, що багато представлених експонатів свого часу використовувалися практично в кожній подільській хаті. Наприклад, коромисло служило для перенесення води з криниці, жорна дозволяли молоти зерно на борошно, а ткацький верстат був основним інструментом для виготовлення полотна та одягу.
За словами Анатолія Стасюка, він не вивчав історію народного побуту професійно. Знання накопичувалися поступово, разом із колекцією та спілкуванням зі старожилами. Сьогодні ж чоловік може розповісти історію практично кожного експоната, що зберігається у його музеї.
Приватний музей у Деражні став не лише місцем зберігання старовинних речей, а й справжнім осередком пам’яті про життя подолян минулих поколінь. У час стрімких змін такі ініціативи допомагають зберегти культурну спадщину та нагадують, що історія живе не лише у книжках, а й у речах, створених руками наших предків.
І поки колекція продовжує поповнюватися новими знахідками, музей Анатолія Стасюка залишається ще одним доказом того, що любов до рідного краю та його історії здатна перетворити особисте захоплення на справу всього життя.
