Щороку у другу неділю вересня в Україні вшановують пам’ять українців, які стали жертвами примусових депортацій із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
У 1944–1951 роках понад пів мільйона українців були змушені залишити свої домівки. Людей позбавляли не лише житла та майна — разом із ними намагалися вирвати з рідної землі їхню історію, культуру, традиції та зв’язок із поколіннями.
Переселення, яке не було добровільним
Після Другої світової війни радянська та польська комуністичні влади організували масштабне переміщення українського населення.
Формально переселення до УРСР мало відбуватися добровільно. Проте на практиці воно часто супроводжувалося тиском, погрозами, репресіями та позбавленням людей майна.
Під виселення потрапляли українці з територій сучасних Люблінського, Ряшівського та частково Краківського воєводств. Людей змушували залишати села, в яких їхні родини жили поколіннями.
Для багатьох це означало втрату всього звичного життя: рідної хати, господарства, церкви, кладовища, сусідів і місць, пов’язаних із пам’яттю про предків.
Новий дім не завжди означав нове життя
Переселених українців розселяли у 17 областях радянської України — від західних регіонів до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
На нових місцях люди часто опинялися у складних умовах. Не вистачало житла, майна та засобів для облаштування господарства. Особливо важко було тим, хто приїхав із Карпатських та Прикарпатських земель до південних степових районів.
Замість звичного гірського чи лісового краєвиду — степ. Замість власної оселі — часто непридатне для проживання житло. Замість звичного укладу — необхідність починати життя практично з нуля.
До матеріальних труднощів додавалися політичні репресії. Радянська влада намагалася контролювати переселенців, проводила серед них ідеологічну роботу, а тих, кого вважали «неблагонадійними» або «націоналістичним елементом», переслідували.
Втрачали домівки, але не втрачали себе
Примусові переселення стали важкою травмою для кількох поколінь українців.
Руйнувалися громади, зникали цілі села, переривався зв’язок людей із місцями, де жили їхні предки. Разом із фізичним переміщенням відбувалося руйнування культурного середовища Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя та Західної Бойківщини.
Проте навіть після депортації українці продовжували берегти свою мову, пісні, звичаї, віру та пам’ять про рідний край.
Саме завдяки цьому сьогодні ми знаємо про ці землі, про людей, які там жили, та про трагедію, яку вони пережили.
Пам’ять, яка звучить особливо сьогодні
Історія примусових депортацій не залишилася лише сторінкою минулого.
Сьогодні українці знову переживають вимушене залишення рідних домівок через російську агресію. Мільйони людей були змушені покинути свої міста й села, рятуючи життя. Частина територій України тимчасово окупована, а люди не можуть повернутися до своїх домівок.
Саме тому пам’ять про депортованих українців сьогодні набуває особливого значення.
Вона нагадує: дім — це не просто будинок. Це місце, де жили твої батьки й діди, де народжувалися діти, де зберігалися сімейні історії та формувалася культура.
Пам’ятати про тих, кого силоміць позбавили дому, — означає не дозволяти історії повторюватися.
Схиляємо голови перед пам’яттю всіх українців, які були примусово виселені зі своїх рідних земель.
Нехай пам’ять про їхню трагедію живе, а українці завжди мають можливість вільно жити на своїй землі, зберігати свою культуру та повертатися додому.
