Присвячуємо цю статтю циклу «Герої поруч з нами», який команда «Хмельниччина Північ» створює за підтримки фонду Family.UA. Це історії про наших Захисників — тих, хто жив поруч, працював, любив, будував майбутнє, а коли прийшла війна — став на захист України.
Є люди, чия історія нагадує про найцінніше — любов до родини, відданість своїй справі та готовність у вирішальний момент стати на захист рідної землі. Саме таким був Олександр Вербило — Захисник України, життя якого обірвала війна, але пам’ять про нього назавжди залишилася у серцях рідних, побратимів і земляків.
Цього року вже минула друга річниця з дня смерті Захисника 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила, який віддав життя за свободу України, Олександра Вербила.
Від мирної праці — до фронту
Олександр Вікторович Вербило народився 8 листопада 1988 року у селі Романівка на Житомирщині. З раннього дитинства його життя було пов’язане з Хмельниччиною — він виріс у селі Новичі Судилківської громади, а згодом проживав у Шепетівці.
Після закінчення Новичівської школи юнак здобув професію муляра-штукатура у Полонському професійно-технічному училищі. Працював за фахом у різних містах України та за кордоном, певний час був охоронцем у супермаркеті. Колеги згадують його як відповідального майстра, який завжди доводив розпочату справу до кінця.
У повсякденному житті Олександр любив риболовлю, захоплювався нумізматикою, був відкритою, щирою та життєрадісною людиною. Для дружини Марини він був люблячим чоловіком, для дітей — турботливим батьком, а для великої родини, у якій був найстаршим серед дев’яти дітей, — надійною опорою.
Вибір справжнього чоловіка
Повномасштабне вторгнення росії змінило життя родини Вербилів так само, як і мільйонів українців.
У серпні 2023 року Олександр був мобілізований до лав Збройних сил України. Після навчання на Рівненщині він вирушив виконувати бойові завдання на Донеччину. Служив навідником у складі 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Перед відправленням на фронт він востаннє побачився з рідними у вересні 2023 року. Попри службу, постійно підтримував зв’язок із сім’єю.
17 січня 2024 року Олександр востаннє поговорив із дружиною. Повідомив, що вирушає на бойове завдання, яке триватиме кілька днів. Просив не хвилюватися і не телефонувати, залишивши контакти побратимів та командування.
Наступного дня, 18 січня, під час виконання бойового завдання на Донеччині військовий отримав надзвичайно важкі поранення.
Його евакуювали спочатку до лікарні у Дніпрі, а згодом авіацією перевезли до столичного військового госпіталю. Лікарі до останнього боролися за життя воїна, однак отримані поранення виявилися несумісними з життям — близько 80 відсотків поверхні тіла були уражені опіками. Не приходячи до свідомості, 25 січня 2024 року Олександр Вербило помер.
Йому було лише 35 років.
Остання дорога Героя
29 січня Шепетівщина провела свого Захисника в останню путь.
Поховали Олександра Вербила на Алеї Слави у Шепетівці. Попрощатися з Героєм прийшли рідні, друзі, побратими, жителі громади та представники влади.
Вдома на нього чекали дружина Марина, син, донька, батьки, брати, сестри та рідні. Молодший брат Микола також продовжує захищати Україну в лавах Збройних сил.
Пам’ять, що не згасає
- За мужність і самовіддану службу Олександра Вербила посмертно нагородили відзнакою «Хрест Героя» (наказ командира військової частини від 16 липня 2024 року).
- Також йому посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Шепетівка».
Портрет воїна розміщений на Алеї Слави «Наші Герої» у Судилкові — поруч з іншими земляками, які віддали життя за незалежність України.
Щороку громада приходить сюди з квітами та хвилиною мовчання, щоб подякувати тим, завдяки кому Україна продовжує жити.
Подвиг Олександра Вербила — це не лише сторінка новітньої історії російсько-української війни. Це історія звичайного українця, який будував мирне життя, виховував дітей, працював, мріяв, але коли країна покликала, без вагань став до її захисту.
Його життя стало прикладом мужності, відповідальності та безмежної любові до України. Саме такі люди творять історію держави й назавжди залишаються поруч із нами — у пам’яті, вдячності та серцях.
Герої не вмирають — вони стають небом над нами,
живуть у пам’яті, в серцях і в тиші хвилин мовчання.
Їхні імена передаються новим поколінням,
як заповіт — берегти Україну, її свободу і майбутнє.
І доки ми пам’ятаємо — вони поруч. Назавжди.
