Присвячуємо цю статтю циклу «Герої поруч з нами», який команда «Хмельниччина Північ» створює за підтримки фонду Family.UA. Це історії про наших Захисників — тих, хто жив поруч, працював, любив, будував майбутнє, а коли прийшла війна — став на захист України.
Нетішинська громада провела в останню земну дорогу Захисника України Володимира Стадніка — командира відділення кулеметного взводу штурмової спеціалізованої роти штурмового спеціалізованого батальйону. Воїн загинув, виконуючи бойове завдання на Запорізькому напрямку, до останнього залишаючись вірним присязі, Україні та своїм побратимам.
Провести Героя прийшли рідні, друзі, побратими та небайдужі жителі громади. Живим коридором шани, із державними прапорами та квітами люди зустрічали траурний кортеж, схиляючи голови перед воїном, який віддав своє життя за свободу України.
Шлях воїна, який формувався з дитинства
Володимир Стаднік народився 16 жовтня 1989 року у селі Мокре Ковельського району Волинської області.
Його дитинство минало поруч із бабусею Наталією та дідусем Федором, які стали для нього найближчими людьми й заклали основи характеру — доброту, працьовитість, відповідальність і повагу до інших.
Після смерті бабусі Володимир навчався у Ковельській школі-інтернаті. Згодом здобув професію тракториста у професійному ліцеї села Овадне Володимирського району.
Певний час жив і працював у Красилові на одному з місцевих підприємств. У 2022 році доля привела його до Нетішина, де він зустрів свою майбутню дружину Ольгу та розпочав новий етап життя.
У громаді Володимира знали як спокійного, щирого та відповідального чоловіка. Рідні згадують його як людину справедливу, мужню й надійну — того, хто завжди тримав слово і підтримував інших.
Добровільно став на захист України
У 2024 році Володимир добровільно долучився до лав захисників України. Виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку.
Про службу він багато не розповідав — був скромним і не любив говорити про себе. Але саме на війні повною мірою проявилися його найкращі якості: сміливість, витримка, принциповість і готовність відповідати за тих, хто був поруч.
Побратими згадують Володимира як командира, який ніколи не ховався за спинами інших. Він першим ішов туди, де було найважче, підтримував своїх людей і завжди залишався поруч із підрозділом.
«Він не залишав своїх хлопців» — саме ці слова найчастіше звучать у спогадах тих, хто воював із ним поруч.
Командир, для якого життя побратимів було найважливішим
За час служби Володимир неодноразово отримував поранення. Осколки залишилися в його тілі, але після лікування він щоразу повертався до своїх побратимів.
Він рятував поранених під ворожими обстрілами, допомагав евакуйовувати бійців із небезпечних ділянок, брав участь у знешкодженні ворожих FPV-дронів.
Для своїх побратимів він був людиною, на яку можна було покластися за будь-яких обставин.
Не встиг обійняти наймолодшу доньку
Найбільшою цінністю для Володимира завжди залишалася родина. Разом із дружиною Ольгою він виховував п’ятьох дітей: доньок Єлизавету, Ангеліну та Мирославу, а також синів Максима і Тимофія.
Наймолодшій донечці Мирославі на момент загибелі батька виповнився лише рік. Володимир так і не зміг обійняти її. Бачив донечку лише через відеозв’язок, але щодня думав про неї та свою сім’ю.
У вільний час найбільше цінував моменти поруч із рідними. Серед його захоплень особливе місце займали мотоцикли.
Останній бій
5 липня Володимир мав вирушити у довгоочікувану відпустку. Та залишити своїх побратимів він не зміг. Попереду було ще одне бойове завдання, яке він вирішив пройти разом зі своїм підрозділом.
7 липня 2026 року солдат Володимир Стаднік загинув під час виконання бойового завдання у Запорізькій області.
До останньої миті він залишався вірним військовій присязі, українському народові та своїм побратимам.
У Захисника залишилися дружина Ольга, діти — Єлизавета, Ангеліна, Мирослава, Максим і Тимофій, а також двоюрідна сестра Євгенія.
Його життя стало ще одним нагадуванням про високу ціну української свободи.
Вічна пам’ять і слава Герою.
Щирі співчуття рідним і близьким Володимира Стадніка. Низький уклін Захиснику, який до останнього залишався поруч зі своїми побратимами.
