Шепетівські волонтери у співпраці з навчальними закладами Шепетівщини зібрали за три доби гуманітарну допомогу та доставили лисичанським прикордонникам. Вони щодня на кордоні захищають та боронять нашу державу від російських агресорів.
– Напередодні мені зателефонували хлопці та й кажуть, що мій номер дали їх друзі. Але були впевнені, що ми їм не допоможемо, бо, як зазначили вони, – «не наші». На моє питання, чи москалі, хлопці відповіли, що вони лисичанські прикордонники. Хлопці багато куди зверталися до волонтерів, а ті відповідали, що вони «не їхні», тому швидше за все вони не допоможуть. І тут мене мабуть «накрило»: як не наші? Чому не наші? Вони ж стоять на самому кордоні, щоб не пустити ворога на нашу землю, – розповідає Оксана Мартинюк, волонтерка.
Пані Оксана розповідає, що довго спілкувалася з хлопцями про їх потреби, про «наших» і чужих серед нас. Рішення, як каже, було прийнято однозначно – «їдемо».
– За три дні було підготовлено та зібрано все те, що хлопці просили на той час. Ця поїздка познайомила мене ще з трьома прекрасними жінками – Валентинами. Тому висловлюємо щиру подяку Валентині Іванівні за організацію людей в селі Червоний Цвіт, пані Валентині з її кухарями за всі смаколики, які приготували та зібрали! Валентині Олександрівні, директорці Городнявської школи, за надану картоплю та консервацію, Зої Любицькій, директорці Корчинського ліцею, її працівникам, учням та батькам за смаколики, борщі і багато іншого добра! – додає пані Оксана.
Крім того, волонтерка зазначила, що найбільше наших кремезних та сильних воїнів-чоловіків розчулили листи та малюнки дітлахів.
– Сильні, мужні, озброєні чоловіки на декілька хвилин стали м’якими і розчуленими. А ще розчулив командир – кремезний чоловік зі сльозами на очах, коли я дарувала прапор і запрошувала на День Перемоги до нас! Вони довго дякували нам за те, що ми в них є, а ми – за те що, вони в нас є! Дорогою додому я думала про те, як круто, що ми всі Є! Завдяки нашим справжнім і мужнім… – додає волонтерка.