Про те, що її син на “Азовсталі”, Наталя Воронович дізналась із медіа. Зараз Ілля – у полоні. Його досі не обміняли.
– Коли ми взнали, що Іллюшик в «Азовсталі», постійно молилися, – говорить його молодша сестра Софійка, передає видання Укрінформ. – Я навіть ні хвилини не сумнівалася і не сумніваюся, що все буде добре. Це ж мій брат – гарний, розумний, який подобався дівчатам. Із ним нічого поганого не може статися. Мені здається, що коли ми думаємо про нього, то ми зміцнюємо його. Я згадую, як ми нашкодили, більше я була винувата, нас обох поставили в куток. Він мене не здав, що то я була винна. Пригадую, як він почав займатися і постійно мотивував мене, щоб я виходила з ним на турнік. Казав: “Софійка, дівчатам теж потрібні і сила, і стійкість, і здоров’я”. Ми у дворі теж облаштували турнік та спортивні снаряди. Я з ним часто займалася, зараз пропускаю.
Ілля з 16 років хотів вступити до “Азову” пригадує його мама. Юнак захоплювався тим, як там відбувається вишкіл, побратими підтримують один одного.
– Сьогодні, коли ми вишукуємо інформацію про полонених дітей з російських пабліків, бачимо, як їх намагаються представити росіяни – “звірі чи нацисти, які намагалися збудувати державу для себе”. А я бачу іншу картину. Сором’язливого, мовчазного хлопця, який ні в чому мені не відмовляє і дуже дбає про сестру. У початковій школі він завжди був слухняний, вони там навіть вишивали бісером. Потім бачу, як він зростає, допомагає мені по господарству (я вже десять років виховую їх сама), рубає дрова, смажить чебуреки… Пригадую, як плавно роботу прибити–прикрутити перебирав на себе, – пригадує мама. – А взагалі, його головним захопленням було складати пазли. З того, що видавало у ньому воїна, була його пристрасть до постійних фізичних вправ. Ми жили в невеличкому містечку Славута. І в хлопців був свій майданчик, де були спортивні снаряди. Коли він казав “йду на турнік”, то я розуміла, що йде займатися з хлопцями. Турнік, футбол, велосипед плюс шахи — це те, що було поза школою.
У студентські роки її син, хоч і мав відстрочку від проходження військової служби, все одно пішов до війська та став на захист країни.
– Восени він пішов служити у Нацгвардію, на Вінниччину. У Калинівці служив. Півроку прослужив, потім перевівся на контракт, а в травні прийшов у відпустку, побув кілька днів зі мною і сказав: мам, я до Маріуполя, хочу знайти «Азов». Поїхав до Маріуполя, знайшов там їхню частину і в серпні 2021 року був уже в «Азові». Він проходив курс молодого бійця, дуже радів, коли складав кожний етап. Там пробіг крос, там склав медицину, там ще один етап, багато людей вибувало під час тих іспитів. Азовці не все розказували мамам, але любляча мама ніколи б не пропустила, якби її син набув жорстокості і якби так кардинально змінився. Вони – воїни, які дбають про свою домівку та Батьківщину, а не звірі, якими їх хочуть показати, – розповідає мати Воїна.
На момент екстракції Ілля мав поранення. Він був в Оленівці, коли росіяни вчинили там теракт. Родина не знала, чи живий він взагалі.
– Коли виходив з «Азовсталі», у нього була зламана рука, пошкоджене коліно, оскольчасті поранення ніг та сідниць, – ділиться Наталія. – У списках полонених я побачила, що він – радіозв’язківець із керування гаубичною технікою. Потім я дізналася про вибух в Оленівці, де він був. Миттєво приїхала до України. Я зараз за кордоном працюю і чекаю на операцію на очі. Коли зроблю, повернуся в Україну, бо я медсестра. Я мрію підписати контракт і працювати у шпиталі з нашими хлопцями. Я працювала двадцять років у реанімації і вже марю цією роботою, але мушу «зробити» очі. Але після Оленівки я миттєво прилетіла. І дізнаюся, що він живий, але знову поранений. Якийсь час він перебував у шпиталі в Донецьку… 8 червня подзвонив до моєї сестри. Це був мій день народження, просив привітати, сказав, що живий. Він завжди був стриманий, але зараз у ньому більше м’якості, більше болю, більше надії. І ми живемо цією надією. Я бачу по фото, як він схуд. Знаєте, що роблять мами азовців зараз? Вони роздруковують стоп-кадри останніх російських фільмів про “поганих” азовців. Дивляться на зняте з відео фото, цілують це фото і кажуть: синочок, потерпи ще трохи.