День, коли стихають голоси і навіть вітер здається тихішим. День, коли біль об’єднує людей у спільному мовчанні. Саме таким став для Славутської громади день прощання з Микитою Мартинюком — юним Захисником України, чиє життя обірвала війна.
Його ім’я назавжди залишиться серед тих, хто став щитом для своєї держави.
Микита Юрійович Мартинюк народився 26 вересня 2002 року в селі Малий Скнит. Його дитинство минало серед рідних людей, у теплі родинного кола. Він зростав щирим і чуйним, умів співпереживати, підтримувати, допомагати без зайвих слів. Його доброта була природною, як дихання.
У вересні 2009 року Микита вперше переступив поріг Славутської школи №7. Саме тут формувався його характер, народжувалися мрії, з’являлися друзі, які пам’ятають його усмішку і відкритість. Після завершення дев’яти класів він обрав робітничий шлях — вступив до Славутського професійного ліцею, де здобував фах автомеханіка.
Він не шукав легких доріг. Його вибір завжди був про відповідальність. Про працю. Про гідність. І коли перед країною постала загроза, він не залишився осторонь.
Микита добровільно став до лав Захисників України, втіливши свою мрію — бути військовим. Для нього це було більше, ніж професія. Це було покликання — стояти поруч із тими, хто бореться, бути опорою і захистом.
З 12 листопада 2025 року він проходив службу у складі 160-ї окремої механізованої бригади, виконуючи обов’язки зовнішнього оператора безпілотних авіаційних комплексів. Його робота вимагала витримки, точності й мужності — і він відповідав цим викликам до кінця.
Під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Гай Синельниківського району на Дніпропетровщині Микита зазнав тяжких поранень. За його життя боролися лікарі у Дніпрі, але 20 квітня 2026 року серце Воїна зупинилося.
Йому назавжди 23…
Його шлях обірвався там, де вирішується доля України. Але його вибір — залишився прикладом.
У пам’яті рідних і близьких Микита назавжди залишиться люблячим сином, онуком, братом. Великою родиною він був оточений завжди — поруч із батьками, бабусями й дідусями, п’ятьма сестрами та п’ятьма братами, для яких був підтримкою і гордістю.
Він не встиг прожити своє життя повністю — не створив сім’ї, не здійснив усіх задумів. Та встиг найважливіше — залишитися Людиною і Захисником до останнього.
Ті, хто знав Микиту, згадують його як життєрадісного, відкритого і щирого хлопця. Він умів підтримати, розрадити, бути поруч. Любив свою родину і дорожив кожною миттю разом із нею. Його віра була глибокою і щирою — і сьогодні хочеться вірити, що його душа знайшла спокій. Бо такі люди не зникають безслідно. Вони залишають по собі світло.
Втрата молодого життя — це біль, який не має часу. Але поряд із ним живе гордість — за мужність, за вірність, за зроблений вибір.
Славутська міська рада, виконавчий комітет та вся громада висловлюють щирі співчуття родині та близьким Микити.
До родини Героя звернувся його побратим — представник 160-ї окремої механізованої бригади: «Коли Микита з’явився у нашій бригаді, я був здивований, що такий молодий хлопець добровільно пішов захищати Україну. Низький уклін батькам за те, що виховали людину, яка знала Бога і жила з вірою у нього. Ми будемо продовжувати нашу боротьбу і дуже сумувати за Микитою – нашим побратимом. Важко знайти слова втіхи. Щирі співчуття родині».
Світла пам’ять Герою.
Слава Україні! Героям Слава!
