Відчуваєте? Щось у повітрі, ніби вершковим туманом, лежить. Нічого не розгледіти. Йти далі важко і лячно. Попри все хочеться зупинитися. А ще – втекти. Втекти у свою печеру, свою пустелю, де тільки я і дивна я.
Дозволити собі? Чи все ж таки схопити ліхтарик і почати пробиратися крізь міцний тягучий туман?
А що я шукаю? Куди світити? Поки не маю відповідей. Можливо, варто не розганяти туман, а почекати сонця? З ним і тепліше. І ясніше. Та й часу на подумати вистачить.
Сонце заряджається, а я думаю.
Думаю про теплий чай зі смачним фільмом. Про затишок у домі і що для цього не вистачає. І про ту керамічну чашку, з якої ніби виливається гаряча кава. Яку не купила, блукаючи у тумані.
Думаю про улюблені хризантеми з гіркуватим ароматом. Думаю про жовто-багряне листя, яке шарудить під ногами, що мимоволі сповільнюю крок. Думаю про те, що відбулося. Щось – востаннє. Думаю про те, що хочу.
Туман вкладає на м’яку перину, вкриває ніжною молочною пінкою, дмухає в обличчя солодкою ваніллю. Несе мене у мою лагідну печеру. Не чиню опору – погоджуюся. Саме там моя сила.
Саме там повертатимусь у свій стан «тому що я так хочу», дбатиму про себе і загадуватиму мрії та бажання.
Дозволяю своєму інтроверту взяти гору і повести мене у затишний світ душі. Найкращого провідника не знайти. Веди!
Йду в іншу реальність, де тільки я і дивна я. Йду спокійно і з полегшенням, бо точно знаю – Світ мене почекає. Наша зустріч буде сонячною і радісною. Моя реальність стане красивою частинкою безмежного Всесвіту.
У кожної з нас має бути своя печера і час на неї. Відправлятися туди потрібно за силою, за новими можливостями та чарівними історіями. Без боротьби розтиснути руку і з легкістю відпустити туманний світ. Потім вільні руки підняти догори і вітати сонячний світ, де є Я і місце дивній Я.
