111 днів у віршах. Так Марина Лебідь рефлексує події, які відбуваються в Україні. За освітою вона психологиня і працює з дітьми, зокрема, й з тими, що мають особливі освітні потреби. Паралельно, маючи значний творчий потенціал, дівчина римує свої емоції.
– Пишу вірші, напевно, скільки себе пам’ятаю, – розповідає Марина. – Для мене все життя це було природньо, як дихати. І такою ж природньою була в моїх римах тема України – мого дому.
З перших днів великого вторгнення Марина вонтерить. Сама та зі своїми синами долучається до всіх проєктів, де потрібні люди.
– Була “офіціанткою”, посуд мила, допомогу збирала, сітки плела, – пригадує Марина. – Під час волонтерства я долучалась до процесів у двох громадах, де мешкаю я і де живуть мої мама з татом. Було дуже багато думок, переживань. Вони нікуди не поділись і з цим треба щось робити. Ми всі, навіть ті, хто на територіях, де немає активних бойових дій, проживаємо велику колективну травму.
Марина пояснює, це – біль за країну, тих близьких та рідних, хто постраждав від бойових дій, хто нині боронить нашу незалежність.
– У моєму оточенні немає тих, кого тією, чи іншою мірою не торкнулась би війна, – говорить дівчина. – Та й загалом, зараз уся Україна – сім’я. Болить за кожного і кожну, хто втратив свою домівку через війну, постраждав чи … загинув…
Так дівчина прийшла до власної терапії через вірші. В її щемливих рядках – увесь спектр емоцій, які проживає у війні. Від болю за країну, до невимовної любові до всіх своїх земляків.
Сльози, то слова душі, Та чому ж вони солоні, Бо у них живуть мої вірші, Бо як ллються сльози не сивіють скроні! Кожен вечір дякую за день, Кожен ранок - за майбутні плани, Але Україна вся - мішень Й кровоточать все сильніше рвані рани. Сльози, то очищення і біль, За усіх - хто з нами і на небі, Та скажіть мені докіль? - Наших сліз і крові досить вже, далебі!? Зброя, гроші, волонтери, ЗСУ, Наче маємо усе, що треба... Та чи вистачить нам завчасу, Щоб побачить знову мирне небо! Сльози - сила, що тримає Азовсталь, Кожного, хто у бою і у полоні, Сльози, то людський шпиталь, Що рятує у "воєнному сезоні"! Сльози радості від зустрічей і перемог, Сльози відчаю, що звісточки нема, Материнські сльози - це рашистів некролог, Їхня сила українців підніма. Коли очі плачуть, серденько тріпоче, Тоді Бог нас чує і дає, що хочем! Боженьку, спаси нас, спершу в Азовсталі, Поверни все людство до миру й моралі! Марина Лебідь
Деякі із своїх віршів Марина поклала на музику. Їх планує записати у професійному звучанні.