Вирощувати унікальні врожаї, відроджувати реліквійні сорти насіння, окремим зразкам якого – понад 100 років, мати вдома власний Байрактар та Джавелін. Це все про фермерів з Хмельниччини. Вони діляться досвідом у своїх інстаграм-блогах.
Профільне видання “Агропортал” записало прямі ефіри з активними у мережі українськими фермерами та фермерками. Серед них – троє із Хмельницької області. У кожного – свій неймовірний досвід та унікальна історія.
Солодка кукурудза з любов’ю із Дунаєвець
На Хмельниччині вирощують сировину для бренду “Брати кукурудзи”. На полі, площею 40 га, її вручну, аби не пошкодити структуру, збирає близько ста людей. Сировину збирають у фазу молочної стиглості, далі – одразу лінія переробки та фасування у спеціальний вид плівки, що називається “м’яка консерва”. Таке пакування витримує стерилізацію за температури 125°С протягом 35 хвилин. Потім споживач може розігріти вже готовий продукт у мікрохвильовці, гарячій воді чи на грилі. Про це та інше у блозі розповідають творці “розфасованого літа”.
– Наразі ми доносимо до людей цінність і смак нашого продукту. Цього року активно працювали над рекламою. Навесні вирішили створити сторінку в Instagram, через яку також розповсюджуємо нашу продукцію та розповідаємо про її корисні властивості. А наприкінці липня, під час збору та переробки, показуємо, як відбувається процес створення продукції «Брати кукурудзи», – розповіла власниця інтернет-магазину Людмила Бецько.
Байрактар, Джавелін і Димко: як фермери з Хмельниччини ростять телят та дають прихисток переселенцям
Подружжя Нечипоруків вирощує тварин, а нині і надає прихисток людям, що втратили свої оселі. За час війни у фермерів зупинилось понад 30 переселенців.
– З початку вторгнення до нас почали приїжджати люди, зупинялися на кілька днів, щоб перепочити на своєму подальшому шляху. Нам пощастило, оскільки зустрічаємо лише добрих і дуже вдячних людей, які люблять тварин і майже всі покидають свої домівки з домашніми улюбленцями. Зараз у нас постійно проживає дві родини: з Харкова та Миколаєва. Вони оселилися в окремій хаті. Будинок хоч і цегляний, але там не жили три роки. Тож, вони самі облаштовують його та прибирають територію, бо повертатися їм немає куди, – каже Анна Нечипорук, засновниця ФГ “Згар Фарм”.
За час війни на фермі народилося троє телят їх назвали Байрактар, Джавелін та Димко. У разі критичного розвитку подій фермери планували випустити корів, аби ті змогли вижити. Зараз на ФГ “Згар Фарм” переоцінюють перспективи та планують як житимуть далі, підлаштовуючись до викликів воєнного часу.
– На фермі не зупиняється життя і, з огляду на ситуацію, вже плануємо подальші роботи. Будемо забезпечувати корів власними кормами, тому цієї весни сіятимемо кормовий буряк, гарбузи, кукурудзу. Велика проблема в тому, що не маємо власної техніки й залежні в цьому питанні від інших. Маємо невеликий город, але зараз зрозуміли, що потрібно засівати набагато більше, щоб забезпечити овочами не лише себе, а й інших людей, які не мають змоги щось посадити. Війна змусила задуматись, що потрібно виробляти більше їжі: придбали інкубатор, щоб утримувати більше поголів’я курей, – розповідає Анна.
Берегти врожаї для майбутніх поколінь: сімейна місія
У родині майстрині Іванни Білоус з Хмельниччини від батьків до дітей передають у спадок ремесло зберігати та відновлювати насіння. Найстаршим, що зберігає майстриня, є реліквійне насіння огірка, якому понад 100 років. Мають і власноруч виведені сорти.
Реліквійне насіння — це сорти, які передаються з покоління в покоління. У своїй особистій колекції майстриня має насіння овочів, яким по 150-160 років. Ці зразки жінка зібрала з різних приватних колекцій.
– Наші бабусі та прабабусі мали свій набір овочевого та квіткового насіння, вони його зберігали та обмінювалися ним. Але з роками нас «підсадили» на професійне пакетоване насіння, адже набагато легше його купити, ніж самому зібрати», — розповідає Іванна. – Дуже важко зберегти насіння в чистому стані, адже воно походить від відкритого запилення, тобто не в лабораторних умовах, а завдяки комахам, бджолам, вітру.
Коли почалась повномасштабна війна, пригадує жінка, вона роздала своє насіння, адже боялась, що безцінний спадок знищать.
– По-перше, я розхвилювалася, що людям не буде чого їсти, а по-друге, якщо раптом ракета прилетить у наше господарство, то все насіння не буде знищене одномоментно, – каже Іванна.
Родина Іванни не вперше переживає війну, рятуючи врожаї для майбутніх поколінь. Її прадідусь Михайло був землевласником, він мав гектари землі, пасіку та ставок. Його родину розкуркулили, частину сім’ї вивезли до Сибіру, тут лишився дідусь Іванни. Так родина має змогу зараз працювати на родовій землі.
– Збирайте насіння, тому що це наша сталість. Ми надіємося на швидку перемогу, але не знаємо, що буде восени, тому маємо бути запасливими, – додає Іванна.
