Неділя, 5 Червня
Shadow
Головна » Актуально » » Пройшов пішки 60 км, бо хотів врятувати сестер з-під обстрілів: історія юнака з Житомирщини (відео)

Пройшов пішки 60 км, бо хотів врятувати сестер з-під обстрілів: історія юнака з Житомирщини (відео)

Пройшов пішки 60 км, бо хотів врятувати сестер з-під обстрілів: історія юнака з Житомирщини (відео)

Владиславові Гараю 22 роки. Хлопець – сирота. У нього є дві молодші сестри. Коли вони не змогли виїхати з Києва у перші дні війни, брат вирушив до них пішки. Як юнак подолав шлях від Коростеня до Києва та що бачив, читайте далі в нашому матеріалі.

Історію цього юнака розповідають у в Українській Гельсінській спілці з прав людини. Львівський журналіст Тарас Зозулинський збирає докази воєнних злочинів російських агресорів в Україні. Владислав став одним із героїв його матеріалів. Ми адаптували цей текст, аби про історію Влада дізналось якомога більше людей.

Життя до війни

Владислав народився у Житомирі, через хворобу мами (епілепсію) юнак із раннього дитинства і до п’яти років перебував у будинку малюка. Після цього мама забрала хлопця, згодом він потрапив до інтернату, де пробув до п’ятого класу.

– Ще раніше, коли мені було десять років, мама померла. У неї почався напад епілепсії у ванній і вона втопилася. Після цього мене відправили в Овруч, в Кобилин. Це також дитячий будинок. Звідти вже мене забрали батьки-вихователі. Опікуни, – розповідає хлопець.

З опікунами Владислав прожив до повноліття, після чого відразу поїхав до Києва. Там пішов працювати автомийником. Працював не за фахом через страх висоти. На автомийці пропрацював чотири роки.

– … Мене збила машина. Лікарі не давали гарантії, що я виживу. Мій тодішній начальник, який брав в оренду автомийку, оплатив мені лікування, бо водій, який мене збив, не захотів цього робити. З нього ледве вдалося отримати гроші, щоб сплатив за титанову пластину і саму операцію. В мене були руки і ноги переламані. Дуже багато інших травм. Фактично, я вчився ходити заново, – ділиться Владислав.

День, коли все почалось

Про початок повномасштабного вторгнення юнак дізнався, коли перебував у Києві.

– Я двадцять третього числа об одинадцятій годині вечора приїхав на іншу автомийку, де я проживав. І ми там ночували. Стіни металеві, з профілю. Десь біля четвертої ранку ми чули, що стріляють. Ми спочатку не звернули уваги, бо бувало таке, що люди і салюти стріляли. Стіни ходуном ходили, але ми не звертали уваги. Коли вже вранці прокинулися, нам подзвонив знайомий і сказав, що почалася війна. Я спочатку не повірив, включив телевізор, все побачив, – каже хлопець.

Аби забрати свої документи, юнак вирішив поїхати до Коростеня, що на Житомирщині. Він, розповідає, планував повернутись за декілька днів.

– Зловив «попутку» і почав добиратися. Так, о дванадцятій я виїхав і тільки о першій ночі прибув у Коростень. Щоб ви розуміли: з Києва до Коростеня їхати дві-три години. Це якщо автобусом. Якщо машиною – 1.5-2 години, – додає Владислав.

Я їм пообіцяв, що постараюся приїхати і вивезти їх. Автобуси не ходили, я вирішив піти пішки.

Прокинувшись наступного ранку, пригадує Владислав, після того, як помився, вирішив випити кави. Приблизно за 5 хвилин біля того місця, де був хлопець, впав снаряд:

“Може хвилин п’ять пройшло, як метрів, до пів кілометра, снаряд впав. Вікна вилетіли…

На той час дві його молодші сестри 16 та 19 років були в Києві. Дівчата перебували у бомбосховищі. Сам же хлопець думав, що їм вдалося виїхати з міста.

– В результаті, я подзвонив до них, сестри сказали, що не можуть виїхати з Києва. Я їм пообіцяв, що постараюся приїхати і вивезти їх. Автобуси не ходили, я вирішив піти пішки. Із самого Коростеня на Київ. Дійшов до Малина (60 км). А в Малині – і гради, і чого там тільки не було – почали вибухати. Там наші хлопці мене прикрили, – розповідає юнак.

У Малині Владислав пробув тиждень, там його прихистили у поліційному відділку. Він пригадує: щоночі “небо було червоним.”

Постійно стріляли, снаряди різні. Тому через тиждень, мені довелося повернутися назад. Через пару днів, у місті Коростень, на Житомирській, скинули снаряд. Казали, що близько тисячі кілограм тротилу було. Настільки сильний удар був, що десь в глибину до чотирьох – п’яти метрів. І яма там…Ну одним словом – озеро утворилося. Десяток будинків знищено було, – пригадує Владислав.

Про війну та смерті

Владислав розповідає, що постійно телефонував своїм сестрам. Від них чув про смерті цивільних.

Вони розповідали, що вони бачили у Києві: дуже багато мирних жителів були просто мертві. Лежали просто на бордюрах, на дорозі. Просто лежали мертві. Мої сестри це все бачили десь протягом двох тижнів. Як людей просто убивали. Були і діти, убиті, – каже хлопець.

Також він отримував відео від свого знайомого, однак додає, одразу його видалив.

Оце бої були — мийка, Політехнічний інститут, і от навпроти Політехнічного інституту стріляли з граду. Просто стріляли з граду, – описує Владислав. – На Берестейській вони, росіяни, добралися аж до метро Берестейська. Там колосальні бої були. Просто розстрілювали. Дуже багато мирних жителів померло. Там десь два-три дні просто ні вийти, нічого не можна було.

Звернення до росіян

Коли журналіст попросив Владислава звернутися до росіян, хлопець відповів, що не знає наскільки [рашистам ред.] треба бути бездушними людьми.

– Я не розумію, що дитина, дівчина, будь-який наш громадянин, їм таке зробили – що вони просто розстрілюють. Цих людей не можна вважати людьми. Їх не можна вважати людьми. Навіть коли була Друга світова війна, мені дуже багато розповідали, що німці не так чинили, як оце зараз росіяни чинять, – каже юнак.

Якщо ви крадете, якщо ви ґвалтуєте, якщо ви вбиваєте – це не людяність.

– Це кожна українська сім’я постраждала і в кожної людини росіяни відібрали когось рідного. Вони відібрали життя. Їм поставили завдання – просто вбивати людей. Все – вони вбивають людей. Таке враження, що вони не мають жалю, нічого, – говорить Владислав. – Те, що, як багато говорять, що росіяни ніби пішли звільняти. Звільняти Україну…  Від чого звільняти? Ми собі жили нормально, адекватно, нас не катували, нічого. Ви прийшли, вторглися в нашу країну, ви почали руйнувати наші домівки, людей убивати. Від чого ви нас звільняєте? Це не звільнення. Це не звільнення. Якщо ви крадете, якщо ви ґвалтуєте, якщо ви вбиваєте – це не людяність.


Інтерв’ю підготував Тарас Зозулинський. Джерело: сайт ХПГ

Популярні пости

Вибачте. Даних поки немає.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.