Вечір. Кухня, на якій ще годинку тому шкварчало, парувало, тушкувалося, видихнула смачною вечерею. На годиннику 20:30. Всі домашні, в кількості трьох – чоловік та двоє синів-підлітків, ситі та задоволені покидають кухню. Чоловік у звичній своїй манері запрошує мене глянути якийсь фільм. Я натягнуто посміхаюся і відповідаю, що не хочу.
Двері кухні закриваються і моя посмішка швидко зникає, як сьогоднішня вечеря. Брудні тарілки різко і з шумом перебазовуються зі столу у мийку. Поки руки миють посуд, в голові полощуться нечисті думки. Дістало.
Розвішую кухонне полотенце. Разом з ним залишаються висіти на гачку мої роздратування і злість. Повертаюся до своєї натягнутої посмішки і заходжу у кімнату, гамірно заселену своїми найріднішими.
Чоловік рентгенівським поглядом сканує мене. Голосно видихає і видає:
– Знаєш в чому твоя проблема?
Що? Це у мене проблеми? Цікавенько! Відчуваю, що все-таки роздратування і злість висять на мені.
– Ну, і? – З єхидцею приймаю я виклик. Очима свердлю коханого, але він виявляється міцним горішком. Кремінь. Лише хмикнув.
– Це ж як важко жити, коли в тебе стільки правил і рамок: крок вправо, крок вліво – спроба втечі і розстріл. Та розслабся! Куди ж дінеться той посуд? Чи хтось змушує тебе це робити?
– А хто це зробить? – Не витримую я. Очі наливаються кров’ю і я готова випустити свою Бабу Ягу.
– Я. Чи хлопці, – спокійно відповідає мій ситий чоловік. – Але ж ти не даєш нам жодного шансу. Навіщо ти весь час себе обмежуєш? Навіщо заганяєш себе в рамки?
О! Цього витримати я вже не можу. Закусивши до болю губу і стримуючи сльози, я гримаю дверима і розчиняюся у темноті пустої кімнати. Як же так? Невже це нікому не потрібно?
На той момент, я не лише вправно мила посуд, прибирала і готувала, а ще й не їла солодкого, мучного, м’яса. Дотримувалася інтервального харчування. Якщо чесно, заганяла себе, як могла.
Замість задоволення відчувала напруження. Замість легкості – вагу прийнятих аскез. Замість натхнення – шмагаюче «потрібно». Усвідомлення того, що я роблю лише те, що не приносить мені задоволення, зайняло всю мою голову. Під важкістю думок голова схилилася, а по щоках покотилися сльози. Сльози, що так і не подивилися ось той веселенький серіальчик, позбавила смаку свою їжу, муштрую своє тіло. Весь час в загоні і в змаганні. Все! Досить! Більше не хочу!
Лежачи у темній кімнаті, обіймаючи себе ніжно і бережно, я розумію прості істини:
Ми живемо не для того, щоб бути правильними, а для того, щоб бути щасливими.
Нам потрібно вчитися отримувати радість і задоволення, а не позбуватися його.
Вміння розслабитися – це не про «забити» на все, а про прожити щасливий момент тут і зараз, щоб ніякий брудний посуд не міг затьмарити.
Дбати про себе – це не про виснажливі тренування, жорстке правильне харчування, рамки і відмови. Це – вміння обирати здорове, приємне, корисне, яке обов’язково приноситиме задоволення від процесу, навіть тоді, коли це вимагатиме певних вольових зусиль.
Двері кімнати повільно відчинилися, пускаючи смужку світла й аромат мого улюбленого чаю «Альпійські трави».
– Чай будеш? – лунає у напівтемряві. Я відчуваю, як посміхається мій чоловік. –Я про всяк випадок ще шматочок чорного шоколаду захопив. Тобі бракує гормонів щастя, – голосно сміється.
Такого смачного чаю і з шаленим задоволенням я не пила давно.
З тих пір пройшло чимало днів, в яких мили посуд і я, і чоловік, і діти, і всі одночасно. І продовжуємо це робити. Я так само стежу за своїм харчуванням, але без фанатизму. Спорт мене драйвить, а не забирає сили. Я співаю і танцюю, коли готую їжу. Запросто можу відмовитися від булочки, але, якщо дуже хочу, то з’їм навіть о 22:00. Коли в задоволення, то, кажуть, що калорії спалюються енергією радості. В мене з’явилося більше справ, які я роблю з задоволенням і за бажанням. А тих, що потрібно, – набагато менше. Ось так життя і налагоджується! Ось так ми відкриваємо нові грані життя і своїх можливостей.
Природа жінки м’яка і солодка, тому отримувати задоволення від свого життя – наш прямий обов’язок. А аскези залишимо чоловікам. Для того в них і залізна воля.
